Говард Лавкрафт у своєму есею "Надприродне в літературі" заявив, що "другим улюбленим жанром французів є оповідання про жорстокості, катування, фізичний жах чи очікування жахливого". А перший, на його думку, це, скажемо так, "ігри хворобливого розуму".
Варто зазначити, що в цій сентеції є зерно істини. Якщо спробувати пригадати найпомітніші французькі горори останніх десятиліть, то вони саме про катування і фізичну жорстокість ("Помста ненародженному", "Мучениці").
Стосовно "Тої, що біжить лабіринтом", чи то пак "Меандр" (звивиста річка в грецькій міфології), то тут поєдналися два улублені жанри французів - "ігри розуму" та "фізична жорстокість". Ми, глядачі, не певні, ЩО насправді сталося з героїнею: чи це фантастична реальність, чи це передсмертні видіння, чи блукання душі потойбіччям.
Та це не важливо, як може здатися... Важливіший сам процесс блукання героїні лабіринтом. Зрештою, цей процесс перетворюється в інакомовне (алегоричне) зображення людського життя - сповнене випробувань і перешкод. Тим більше, що сумніви чи варто продовжувати "мандрівку" і зневіра у власних силах викликає певні асоціації. У кого в хвилини відчаю не було таких думок?
Може здатися, що після всього згаданого це оксюморон, але цей фільм надихає жити. Ця думка навіть озвучена одним із персонажів: на запитання героїні, що робити далі, її померла дочка (?) відповідає: "жити!".
Так, жити. Жити попри будь-які негаразди, бо життя, хоч це й тривіальна думка, - найбільша цінність людини на цьому світі. Зрештою, життя - це звивистий лабіринт, який ми маємо з гідністю пройти.