Людина та океан - скільки існує історій про незаплановане зіткнення цієї в усьому нерівної пари. У подібних сутичках, здавалося б, переможець давно визначений, але трапляється часом, що й людина проявляє невимовну силу волі, спритність і до банальності просте бажання - жити. Темі Олдхем - одна з тих, хто пройшов цей нелегкий шлях до спасіння, про який вона розповіла у своїй книзі, а згодом стала героїнею творіння Бальтасара Кормакура "У полоні стихії". Режисер показав вміння до втілення ситуації, у котрій людина наодинці з недружньою природою, та, треба зізнатися, робить він це красиво, але з недостатнім почуттям. Виникає враження, що він бачить історію, але не відчуває її, не наповнює акторів необхідними відомостями, знає про візуальну частину кінематографа, але забуває про його сутність. Дивлячись його фільм, глядач безперешкодно занурюється в океан, розчиняється у картинці, але рідко співпереживає та переймається.
"У полоні стихії" має невеликий хронометраж, завдяки чому кіно не набридне та не втомить, але, з іншого боку, цього не достатньо, щоб розкрити історію повністю. Ніяких індивідуальних труднощів, новизни або дій, які були б притаманні тільки їй, тут немає. Кіно спокійно, рівно та шаблонно гойдається на хвилях океану, як і Шейлін Вудлі, гойдаючись, їсть, лежить, грає на гітарі, час від часу плаче та бачить галюцинації. Внаслідок чого, стрічка вийшла просто злегка сумна та мальовнича. Попри все, дивитися її варто заради чудових кадрів від Роберта Річардсона, заради приємного проведення часу. Може, "У полоні стихії" і не прагнув стати шедевром, і знімався як звичайний фільм, котрий ні на що не претендує... Просто деяке кіно створено для вічності, а деяке тільки для приємного перегляду. От і все.