"Принцеса Марсу", що втілилася у "Джоні Картері".
Серед американських аніматорів поширюється новий тренд - кращі з них беруться за зйомки фільмів з живими акторами. От і Ендрю Стентон вирішив зробити цей перехід, створивши фільм, у котрому досі переважають комп'ютерні істоти та механізми, але і доля людей у ньому помітна.
Треба віддати належне сміливості режисера, що наважився на екранізацію другої за визнанням, після "Тарзану", історії Едгара Райса Берроуза, а саме "Принцеси Марсу". Картина отримала назву "Джон Картер". Зрештою, дехто наполягатиме на тому, що серія книг про пригоди однойменного ветерана американської громадянської війни на Марсі, дещо, морально застаріла і сприймається досить наївно. Хоча, можливо, ефект такого сприйняття пов'язаний з віком аудиторії, на яку розраховувався цей проект. І знаючи, що основними споживачами кінопродуктів у світі, за останні 30 років, вважаються підлітки, можна було припустити, що сміливий експеримент Стентона ризикував бути невизнаним, адже більшості глядачів, котрі зачитувалися творами Берроуза, четвертий, а то і п'ятий десяток років. І все ж, режисер відмовився модернізувати стиль автора до сучасних реалій. Звідси шаблі різної форми, барвисті оперення та літаки дивовижного дизайну. Одним реченням - яскрава та вичурна "движуха". Хоча чого можна очікувати від адаптації роману одного із засновників ліричної фантастики - все це є наріжним каменем жанру.
Тож, можна з упевненістю сказати, що у Стентона вийшла, достатньо, оригінальна по духу першоджерела екранізація, котра не може не порадувати шанувальників літературного таланту письменника з минулого століття. На жаль, тим же шанувальникам, навряд чи, доведеться поринути у екранне продовження пригод, розпочатих у "Джоні Картері", бо втрутився комерційний фактор, який вирішальний у долях сучасних кінопроектів, хоча сам режисер завбачливо заклав у своєму виробі всі можливості для його продовження.
Треба віддати належне сміливості режисера, що наважився на екранізацію другої за визнанням, після "Тарзану", історії Едгара Райса Берроуза, а саме "Принцеси Марсу". Картина отримала назву "Джон Картер". Зрештою, дехто наполягатиме на тому, що серія книг про пригоди однойменного ветерана американської громадянської війни на Марсі, дещо, морально застаріла і сприймається досить наївно. Хоча, можливо, ефект такого сприйняття пов'язаний з віком аудиторії, на яку розраховувався цей проект. І знаючи, що основними споживачами кінопродуктів у світі, за останні 30 років, вважаються підлітки, можна було припустити, що сміливий експеримент Стентона ризикував бути невизнаним, адже більшості глядачів, котрі зачитувалися творами Берроуза, четвертий, а то і п'ятий десяток років. І все ж, режисер відмовився модернізувати стиль автора до сучасних реалій. Звідси шаблі різної форми, барвисті оперення та літаки дивовижного дизайну. Одним реченням - яскрава та вичурна "движуха". Хоча чого можна очікувати від адаптації роману одного із засновників ліричної фантастики - все це є наріжним каменем жанру.
Тож, можна з упевненістю сказати, що у Стентона вийшла, достатньо, оригінальна по духу першоджерела екранізація, котра не може не порадувати шанувальників літературного таланту письменника з минулого століття. На жаль, тим же шанувальникам, навряд чи, доведеться поринути у екранне продовження пригод, розпочатих у "Джоні Картері", бо втрутився комерційний фактор, який вирішальний у долях сучасних кінопроектів, хоча сам режисер завбачливо заклав у своєму виробі всі можливості для його продовження.