У Англії часів вікторіанства не було відомішого лікаря за доктора Джона Дулітла. Він умів чудово знаходити спільну мову з будь-якими пацієнтами, і не важливо, ходять вони на двох ногах, на чотирьох чи взагалі пурхають по квіткам. Разом зі своєю дружиною вони лікували всіх, хто стукав у їх двері, але коли її не стало, Дулітл став справжнім відлюдником і сховався від усіх за високим парканом. Мину деякий час, і раптом на порозі з'являються ті, кому потрібна його допомога. І Дулітлу не залишається нічого іншого, як покинути межі своєї обителі і поринути у незабутню пригоду в далекі краї. Якщо порівнювати нового "Дулітла" з дилогією минулих часів зЕдді Мерфі, на якій виросло ціле покоління, то крім однакового імені і того факту, що головний герой вміє спілкуватися з тваринами, більше нічого спільного у них немає. Масштаб фільму Гейгана однозначно перевершує ті комедії з Мерфі, де єдиними спецефектами були тварини, що говорять.