Не впевненний чи можна до серіалу застосувати термін артхаус, але все ж таки здається на один такий потрапив. «Я ненавиджу Сьюзі» - британський артхаусний драматичний міні-серіал. Про що він. Про британську кіно-телезірку до якої раптово зателефонували з Діснея й запропонували знятись в кіно, мабуть, найзаповітніша мрія будь-якого актора. Приємний, затишний заміський будинок, коханий, з вченим ступенем, чоловік, що викладає студентам, син, правда з вадою слуху, успішна карєра та прибуткова робота, кролик на подвірї, з Діснею зателефонували, про що ще можна мріяти? Виглядає просто як суцільна ідилія. Але людині завжди щось або не вистачає, або щось муляє і пяту точку тягне на пригоди. От чи можна одномоментно всю цю ідилію розвалити вщент, та ще й здобути наявні ознаки психічного розладу? Цілком можливо. Бо всі наші вчинки, будь-які, завжди принесуть свої плоди, як негативні так і позитивні. От і Сьюзі одного разу запустила бумеранг причин, а замість отримала його назад з наслідками, від яких не зуміла оговтатись та опанувати себе. Звичайно відразу хочеться їй сказати треба раніше було думати. Так, звичайно. Але всі ми не без гріха, і тому слабо собі уявляємо наслідки запускаючи бумеранг подій в далеке плавання, з надією, що він ніколи не повернеться назад. Проте долю та фізику не обдуриш, він завжди повертається, і чим сильніше його жбурляєш, тим сильніше віддача, тобто наслідки. От тут це просто пречудово показано, що достатньо одного лише наслідку, який потягне інші, а потім вони як сніговий ком завалять по самі вуха.
Чому я написав артхаусний. Це дійсно серіал не для всіх, бо знятий без лоску, купюр і вилизувань. Як в житті. Натуральність вражаюча. І тут немає голівудського хеппі-енду, тут взагалі немає чому хеппі. Навіть коли героїня вирішила прийняти сабе таку яка вона є, і не брезати ані собі, ані оточуючим, нічого хорошого з цього не вийшло.
Також дуже символічно вплетена в канву розповіді популярна модель Кюблер-Росс (заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття), назва кожної серії. Як найповніше відповідають сценарію та розкривають почуття героїв.
Також вельми нетиповий, спецфічний монтаж деяких сцен, які є плодом уяви змішаного з реальністтю та флешбеками які потім міняються місцями. Це якраз тягне на артхаус, вперше таке зустрічаю в серіалах. І добре показано, як і чому можна зійти з розуму поступово, навіть не помітно.
Дотого ж є цікавий нюанс, Сьюзі здебільшого сама винна, своїми вчинками та непродуманими балачками налаштовує проти себе, проте глядач все одно прикіпає до неї, жаліє та співпереживає, цього додає суспільний осуд, неадекватність як журналістів так і деяких особистостей та вкрай непросте дитинство, яке залишило неабиякий травматичний слід в душі.
Ще додам, що Сьюзі грає Біллі Пайпер, яка не тільки майстерно втілила складний образ, а також є співавторкою ідеї самого серіалу.