Рецензии на фильмы и сериалы

Тому, хто стикався з твором письменника Голдінга "Володар Мух" сюжет здасться винятково знайомим. Іншим - знадобиться деякий час, щоб у всьому розібратися. Вихований на західних традиціях глядач відразу зрозуміє, що стрічку "Королівська битва" можна вважати своєрідним прототипом до цілого напрямку кінематографа. Вразливим фільм може здатися надто жорстоким.
Політкоректності теж ніякої не спостерігається - дівчиська такі ж навіжені та люті, як і хлопці, ріжуть один одного на шматки. Кров розтікається по острові, а залишитися повинен тільки один... Мораль у картині всього одна, і дуже проста - якщо видати всім і кожному бажаючому зброю, то ляжуть усі. А відморожені сучасні дітки - у перших рядах.
Кіндзі Фукасаку створив щось настільки виняткове, для свого часу звичайно, наскільки й дивне та не розкрите. Питання виникають під час усієї оповіді, а найбільш інтенсивно у фіналі.

Как всегда, придумать что-то новое нельзя. Сюжет сперли у Барбары Стрейзанд из фильма "Главное событие" (1979):
Хиллари Крамер, успешная производительница парфюмерии, разорена. Её управляющий сбежал в Южную Америку со всеми её деньгами и не оставил даже номера телефона. Долги Хиллари превышают её активы даже после продажи фирмы. На руках у неё остаётся гора неоплаченных векселей и контракт с неким Симпатягой Кидом, боксёром, одна из налоговых уловок сбежавшего менеджера.
Обнаружив, что является владельцем человека, Хиллари находит Симпатягу. Она даже не знала, что Кид несколько лет получал от неё по 250 долларов в неделю, и притом не выполнял свою сторону обязательств не проводил плановых боёв. Прошло уже четыре года с момента «матча, которого не было», когда Кид сцепился со своим противником до начала поединка в раздевалке и был дисквалифицирован. И с этого времени боксёр-неудачник не возвращался на ринг, а на средства, регулярно получаемые от Хиллари открыл частную автошколу на окраине с офисом, выстроенном в виде боксёрской перчатки.
Кид должен Хиллари деньги, на его имущество, включая автошколу, наложен арест, но даже оно не может покрыть долги бывшей парфюмерши. И тогда Хиллари решается на отчаянный шаг вернуть Кида на ринг, а сама становится его менеджером.

"Приховані фігури" є яскравим прикладом того, коли кінематографісти губляться в численних ідеях і посилах, котрі хочуть втілити на екрані. У результаті виходить каша з різноманітних подій та висловлених поглядів, на яку дивитися нецікаво.Дія фільму відбувається у 1960-х роках в період космічної гонки між США та СРСР. Перед глядачами історія трьох афро-американок, які працювали у НАСА та брали участь у реалізації важливих програм США, а також боролися за права чорношкірого населення країни
Стрічка вже помітно зіпсована у першій половині. Режисер Теодор Мелфі досить грубо і невміло кидає у глядача різноманітні факти про підготовку польоту на орбіту Землі першого американського космонавта, і паралельно розповідає про расову дискримінацію у Америці тих часів. Це подано настільки навязливо, що згодом починає набридати, а далі - відверто нервувати. Сценаристам, схоже цього було мало, тому згадали і про дискримінацію жінок, ну, і про євреїв в роки Другої Світової не забули. І лише у другій половині, коли їх трохи відпустило, перемкнулися на зображення космічної програми, тоді стає трохи цікавіше.
Сценарна слабкість фільму відвертає увагу від непоганих виконавців. А вони стараються: і Тараджі Хенсон, і Октавія Спенсер, і Жанель Моне. На других планах є Кевін Костнер та Кірстен Данст - актори добрі, але тут їм немає де розвернутись."Приховані фігури" був передбачувано номінований на Оскара як "кращий фільм року", але, можливо на щастя, пролетів повз нагороду.
В технічному плані стрічка задовільна - нічого визначного, але і явних провалів не спостерігається.
В цілому, картина дуже посередня та зовсім не обовязкова для перегляду. Автори замахнулися на зображення багатьох історичних моментів і фактів, які стосуються епохи президента Кеннеді, але через відсутність сценарної конкретики і через спосіб подачі, фільм виглядає відверто нудним. Сценаристи навіть забули пояснити глядачеві суть назви, то що вже казати про решту...

Это скорее фильм про Булгакова, а не про его книгу. Только авторы фильма немного ошиблись с интерпретацией. Мастер никогда не писал про дьявола, он писал только про Исуса. А гений самого Булгакова в том, что при всей на первый взгляд привлекательности Воланда это был таки дьявол. Который привел атеистов, в его иностранный шарм влюбившихся, к развалу страны и нищете своих республик в их безбожном стремлении к иностранцам с их голыми девками. И только это осознав, всё потеряв,те, кто поумнел, стали поворачиваться именно к Мастеру и его Исусу. Песня о "всех республиках мира в составе СССР" намекает на БРИКС :-)

Прикро, коли кінематографісти, які раніше показали себе умілими представниками свого ремесла, раптом дають маху. Як, наприклад, талановитий іспанець, котрий побудував успішну карєру в Голівуді і зняв не один якісний фільм в жанрі бойовика-трилера. При його послужному списку, від фільму "Пасажир" очікувалося щось такої ж якості. Але вийшло не так.
По сюжету колишній поліцейський Майкл Маккоулі, котрий працює страховим агентом щодня їздить на тій самій електричці та бачить тих самих людей. Але одного дня все летить шкереберть... Відбувається щось схоже на розіграш або невдалий жарт, але далі ситуація стає серйозною... "Пасажир" у сюжетному плані нагадує чимало фільмів, навіть талановитий актор Ліам Нісон, з яким режисер неодноразово співпрацював, власне, не може утримати все на своїй грі, бо інші відомі виконавці, зокрема, Віра Фармига, Патрік Вілсон та Джонатан Бенкс мають лише по декілька хвилин екранного часу і не встигають повноцінно розкритися. За великими рахунком, перша половина фільму знята навіть непогано - хай зі скількома наявними прогалинами, тримає у напрузі, операторська робота та монтаж зроблені на рівні. Але у другій половині, стрічка різко опускає планку якості - сюжет пускається берега і стає настільки дірявим і частково передбачуваним, що фільм стає важко сприймати серйозно. Чому не доопрацювали, а зробили ось так.? Це, мабуть одному режисеру зрозуміло. Отже, друга половина, майже, знищує картину, яка спочатку виглядала, як грамотно поставлений трилер з елементами бойовика. Саме через це "Пасажир" і став розчаруванням для багатьох, хоча й технічна сторона фільму непогана, й Ліам Нісон відпрацьовує. Почерк і дух попередніх робіт режисера залишився, але у сюжетному плані якість помітно впала. Дуже шкода.

Звичайно, далеко не всі екранізації робіт Кінга є вдалими, як і не кожна є якісною. Чи можна вважати екранізацію повісті "1922" успішною.? Події фільму відбуваються у вказаному у назві році, в американській провінції. Вілфред Джеймс живе на фермі разом з дружиною та сином, але ідилії у родині немає, до того ж обстановка починає загостюватися, коли земля переходить у спадок його дружині, що стає приводом для злочину, за який невдовзі приходить кара. Давній сюжет про карму здобув чергове втілення. Але, оскільки "1922" написав Кінг, події набувають більш зловісного забарвлення, а глядачеві надається можливість самому для себе визначити, що це: містика, чи проблеми з психікою у головного героя.
Режисером фільму виступив Зак Гілдіч. "1922" добре передає атмосферу: похмуре оточення, повільне, тягуче відчуття наближення неминучої розплати. Загальна похмурість підкріплюється психоделічною музикою, завдяки чому стрічці додається страху. І це при тому, що фільм майже камерний - більшість подій відбуваються на фермі, і лише зрідка дія переноситься деінде. Також слід відзначити відтворену атмосферу США першої половини 20-го століття: інтерєри будинків, машини, одяг, стилістика будівель - все витримано в дусі епохи.Томас Джейн в ролі Вілфреда виклався на відмінно: зовнішність, діалект, емоції передані дуже добре. До речі, Джейн вже не вперше грає в екранізаціях Стівена Кінга. Непогано зіграв Ділан Шмід роль сина головного героя, також можна відзначити Боба Фрейзера. Технічно картина поставлена теж добре: оператор справився: тут є пейзажі полів, правильно підібрані плани приміщень тощо. Звичайно, можна прикопатися за окремі сюжетні ходи та умовності. Та все ж вони не псують загальну картину.

В цілому, "1922" - непоганий трилер з похмурою атмосферою, доброю акторською грою та повчальним підтекстом. Хоча є цілком зрозумілим, що навряд чи кара переслідує кожного холоднокровного злочинця, а дехто взагалі уникає покарання. Який світ, такі й люди...

Отменив всё русское, выбрав капитализм и прекратив любое общение со своими братьями-славянами Чехия смогла полететь в космос но при этом вернувшисьв "каменный век" где в похожем на мусорный бак корабле ничего не работает и всё ломается, своя чешская связь через древний кнопочный телефон на проводе, и при этом нужно произносить рекламные слоганы "как в настоящей демократии". И тут наш герой встречает Юрия Гагарина в виде одинокого паука - страшного, какими рисуют всех русских, но такого же одинокого. И вместе они летят к светлому коммунистическому будущему среди звезд, после чего главный герой попадает в такой же похожий на мусорный бак корабль южнокорейцев которые так же отказались от всего, включая родных братьев северокорейцев и даже китайцев, и там герой окончательно понимает что именно он и вся Чехия потеряли

Жодна близькість до історичних подій не врятує художній твір, якщо він не є цікавим в плані сюжету, змісту та подачі. Бо саме таким є ірландський фільм "Вітер, що гойдає верес".Сюжет фільму розповідає про Громадянську війну в Ірландії на початку 1920-х років. Ця подія мала вагоме значення для Ірландії, оскільки заклала підвалини повної незалежності країни від Великобританії. У вирі цієї війни опиняється молодий Демєн ОДонован та його товариші Тематика фільму передбачала наявність інтриги та цікавої оповіді, а пристойний, як для ірландського кінематографу того час, бюджет у 8 млн.$ дозволяв підсилити все це гідними бойовими сценами. І просто диво, що врешті вийшла добіса нудна військова драма, перенасичена подіями, жодна з яких не несе якоїсь цікавості чи ваги. Ніби на екрані щось і відбувається: починається все з невеликих конфліктів ірландців з нахабними англійськими військовими, які постійно "пресують" місцевих, як результат - вривається терпець, розгортається партизанська боротьба, англійці ідуть на певний компроміс; підписується мирна угода між ними та повстанським керівництвом, що багатьма ірландцями сприймається як зрада; наступає розчарування, розгортання нової боротьби, і вже ірландці починають стріляти у ірландців, при чому в тих самих місцях, де ще вчора воювали проти окупантів. В теорії, це могло б виглядами цікаво, видовищно та трагічно.
Але режисер Кен Лоач промахав всю цікаву задумку. Дивитися на події нецікаво, історія головного героя подана сумбурно, бойових сцен практично немає, жахи війни не жахають. Доречі, деякі серйозні суперечки між Ірландією та Великобританією не вирішені й досі. Акторська гра хоч і прийнятна, але на межі ніякої. І це при тому, що головну роль виконав Кілліан Мерфі, який вже тоді був відомий завдяки низці пристойних фільмів. Найбільше шокує візуальна частина, через свою убогість. Картинку, яка перенасичена зеленими тонами, ще можна назвати більш-менш прийнятною, хоча це рівень серіалів, а не авторського кіно. Оператор, судячи зі всього, взагалі не парився, хоча ним був Баррі Екройд, який пізніше набагато краще проявить себе. Про низьку якість режисури свідчить ще й відсутність атмосфери епохи, незважаючи на реквізит; автентичні костюми, ірландські хатки, пара автомобілів в стилі 1920-х тощо. Але це не вражає.

Висновок - "Вітер, що гойдає верес" - дуже слабенька військова драма. Є деякі непогані моменти і риси, але, мабуть, потрібно бути ірландцем, щоб цей фільм сподобався.

Висвітлення форми визнання складного зовнішнього світу в обрамленні історії-фентезі зробив режисер Ава ДуВернай у стрічці "Складки часу", побудованій на основі однойменного роману письменниці Мадлен Л'Енгл. Стрічка оповідає історію юної Маргарет та її пятирічного кузена Чарльза. ЇЇ батько видатний астрофізик загадково зник. Над ними іноді сміються у школі, а дівчинка вже стикається з проблемами дорослішання, саме в цей час відбувається їх знайомство з методою мандрівок у часі та просторі, і з'являються натяки на те, що їх батько живий.
Однозначно можна сказати, що, так чи інакше, основні поняття стрічки автори намагались спростити та повернути обличчям до жанру дитячого кіно. Фільм не переобтяжений вигадливими діалогами та не наповнений занадто складними символами. Сюжетна лінія розвивається неквапливо і лінійно, проте з явно вираженими змістовними акцентами, які потрібно зрозуміти дитині. Це і акцент на унікальності кожної особистості, яка не повинна тяжіти до певних усталених підліткових стандартів успішності, і дилему між зрадою заради влади і коханням до близьких, і просто відчуттям радощів дитинства, і багато інших акцентів. Можна сказати, що все саме цікаве відбувається на загадковій планеті, проте інша частина хронометражу підводить історію до кульмінації. Декого можуть порадували спецефекти - їх не занадто і вони дозволяють відчути емоційні переходи картини. Разом з тим,у кольоровій гамі та, дещо, і у настрою, творці стрічки майже копіюють релігійне кіно та проспекти місіонерських організацій. Образи стрічки, чи то позитивні емоцій та персонажі, чи то приклад зла або негативу - нарочито правильні, просвітлені або знегативлені, проте достатньо завершені. Акторський склад у більшості виконав свою місію - глядач має змогу побачити Опру Вінфри, Різ Візерспун, Минди Калінг та Кріса Пайна.
Як висновок - "Складки часу" виглядають майже ідеальною стрічкою, якщо мова йде про дитяче кіно для молодшого і середнього шкільного віку, хоча і для самих маленьких вона буде саме тою старою та доброю кіноказкою про боротьбу добра і зла, часто далеко не абстрактного, а дорослих може зацікавити як екскурс в чарівний світ дитинства.

Недавний успех адаптации One Piece от Netflix вселил надежду, что анимационные сериалы могут рассчитывать на достойное воплощение в лайв-экшене и что у культового проекта «Аватар: Легенда об Аанге» есть шанс. После провала полнометражного фильма М. Найта Шьямалана 2010 года казалось, что в игровом формате Аанг уже не появится на экранах и так и останется анимированным персонажем. И вот на помощь приходит главный стриминг планеты и меняет формат из полного метра в многосерийный проект, чтобы найти свою основу и отразить то, что делало оригинал великолепным и столь любимым у аудитории.

В мире «Аватара» люди способны покорять стихии, а каждый из народов, населяющих его, возносит одну из четырех Огонь, Воду, Воздух или Землю. Для поддержания гармонии и баланса раз в сто лет в одном из народов перерождается так называемый Аватар, человек, способный управлять всеми стихиями. События сериала разворачиваются для нас в тот момент, когда Аватар должен появиться в племени воздушных кочевников, однако судьба, предназначенная новому избранному, мальчику Аангу, ему самому кажется пугающей и нежеланной. Аанг сбегает из храма, где проходит обучение, но в очень неподходящий момент: грядущее перерождение Аватара побуждает народ Огня развязать войну, чтобы стать главенствующей в мире цивилизацией

Одной из главных причин, почему экранизация Шьямалана в свое время была встречена негативной реакцией, стало так называемое «обеление» персонажей. Мир «Аватара» во многом вдохновлен восточной культурой, традициями и даже историческими событиями, и потому каст фильма казался создателям оригинального сериала Nickelodeon даже оскорбительным, а самой картине мешало почувствовать себя аутентичной. Netflix исправляет ошибки предшественника: главные и многие второстепенные роли в его адаптации исполняют актеры азиатского происхождения и из коренных народов Америки.

Конечно, основное внимание среди них приковано к титульному персонажу, Аангу, роль которого в новой адаптации исполняет Гордон Кормье. И юный актер справляется со своей задачей на полную: его Аанг забирает все симпатии с первого появления на экране своим очарованием, добротой и искренней улыбкой. Вместе с тем, когда того требует сюжет, он тут же забывает об играх и дурачестве и идет сражаться с врагами, полностью концентрируясь на бое и на защите близких ему людей. Образ юного мага воздуха чем-то напоминает его недавнего предшественника на Netflix, непоседливого и юркого Луффи из сериала «Ван-Пис», такого же непосредственного в своем жизнелюбии и радости. Невольно думаешь о том, какая из этих двух мальчишек вышла бы команда.

Гордон и сам несколько соотносит себя со своим героем в его эмоциях. «Я и Аанг этакие счастливые мальчишки. Иногда мне кажется, что я чувствую себя слишком счастливым, и в этом, наверное, наше с ним сходство». И несмотря на то что на съемочной площадке Кормье веселится, подобно самому Аангу в храме магов воздуха, выделываясь своими способностями, актер относится к делу серьезно. Подобно другим актерам команды он на протяжении шести недель тренировался в специальном лагере, чтобы исполнять трюки в шоу. При этом его юные коллеги Даллас Лью и Йен Аусли, играющие боевых парней принца Зуко и Сокку, уже были мастерами боевых искусств, но всем актерам пришлось вместе изучать различные стили боя, характерные для магов всех четырех стихий.

И эта основательная подготовка актеров и закадровой команды постановщиков очень заметна: боевые сцены в сериале неизменно приковывают внимание и не кажутся чем-то скучным и сделанным на автомате. Кроме того, все это происходит в захватывающих дух локациях. Конечно, невооруженным глазом мы, избалованные многообразием контента последних лет, сразу видим компьютерную графику и спецэффекты, но графика эта роскошна, красочна и действительно навевает ощущение другого, не нашего мира.

Красиво, весело, задорно именно так хочется сказать про нового «Аватара». Поклонники оригинального шоу возлагают на него большие надежды, и мы от них не отстаем. Посмотрим, как справились с задачей создатели проекта в восьмисерийном премьерном сезоне.

"Крізь сніг" - міжнародний кінопроект, знятий у Чехії за південнокорейські гроші, корейським режисером. У фільмі зіграли американські, британські та корейські актори, в основі сценарію французька графічна новела ,тобто комікс. Про що ж фільм.? У альтернативному 2014-му році боротьба людства з глобальним потеплінням призвела до глобального замерзання. В результаті все живе на планеті вимерло, крім невеликої групи людей на поїзді, що їде через крижану пустелю без зупинки. Їде вже 30 років і за цей час на ньому сформувалось мініатюрне суспільство, де панує тоталітарний режим. Врешті-решт, на поїзді визріває революція Що ж сюжет по-своєму оригінальний, хоча ідею глобального замерзання вже доводилось раніше бачити у кіно. Але головне запитання як усе це подано. Ось з цим у стрічці певні проблеми. Логіка фільму не стійка до критики. Наприклад - вставити сцени, де б "робочий клас" працював, творці забули, тому мета повстання більше схожа на бажання низчого класу помінятися з владою місцями, а не на боротьбу за справедливість. Все починається, коли "революціонери" дізнаються, що охорона озброєна автоматами без патронів, але далі виявляється, що патрони у правлячої верхівки таки були і чому їх не видали таємниця сюжету. Це деякі дивності перших 30 хвилин, далі їх буде ще більше. Удійстві приймали участь досить відомі і непогані актори. Кріс Еванс зіграв Кьортіса - лідера революції, Тільда Суїнтон - харизматичну шизоїдну дуру, представницю тоталітарної влади, Еду Гаррісу знову доручили роль головного негідника та конструктора поїзда, де відбуваються події. Звичайно, авторів фільму можна було би похвалити за цікаву ідею. Поїзд це такий собі світ у мініатюрі. Але зробити свою ідею логічною вони не захотіли.У підсумку, "Крізь сніг" - сюжетно малологічний фільм на тему постапокаліпсису, котрий якимось дивом непогано окупився, отримав непогані оцінки та став основою для серіалу за своїми мотивами.

Щось незрозуміле сталося зі знаменитим режисером Крістофером Ноланом. Виник збій у автора чудових фільмів. Наче зявився самозванець, який не знає, як знімати хороше кіно. Можливо, Нолан просто заліз не на свою територію знімати фантастичні фільми та історичні військові драми не одне й те саме. Але він все ж таки взявся знімати про Дюнкеркську операцію, один з найвідоміших епізодів Другої Світової Війни, хоча по суті це був ганебний відступ, успішна евакуація зберегла життя сотням тисяч військових. Так що ж вийшло у Нолана? Фільм умовно розділений на 4 сюжетні лінії. Перша лінія історія британського солдата-придурка та його побратимів аналогічного рівня інтелекту. Вже на узбережжі вилазить друга лінія про британського командира-ідіота, який займається не організацією оборони, підтриманням порядку серед солдатів чи контролем за проведенням евакуації, а виголошенням епічних промов одному зі своїх підлеглих. Тим часом у повітрі над морем утворюється третя лінія, у якій пілоти трьох британських літаків, одним з яких керує Том Харді ведуть періодичні нудні бої проти чотирьох з половиною німецьких літаків. Персонажі даної сюжетної лінії роблять хоча б якийсь внесок у боротьбу проти нацистів. Четверта лінія це британський рибалка, у якого військові хотіли реквізувати корабель для потреб армії. Але власник виявився гордим, сам набрав рятувальних жилетів і погнав у Дюнкерк, допомагати евакуації.У підсумку, британська армія у фільмі "Дюнкерк"- це кодло дурнів, боягузів та егоїстів. Ні тобі злагоджених дій солдатів, ні допомоги товаришам, ні порятунку, ні самопожертви. Але, схоже, цього Нолану було мало, і, вживши додаткових заходів зробив сюжет фільму нелінійним. Події хаотично скачуть взад-вперед, одні і ті ж самі моменти показані з позицій різних персонажів.
Гаразд, сюжет і його подачу промахали. Що ж там з акторською грою? Частково через сумбурну подачу подій, частково тому що персонажі абсолютно не прописані, в них немає ні передісторії, ні мотивації. І якби не обличчя відомих акторів, їх взагалі не можна було б відрізнити. Навіть талановитий Том Харді і той безликий. Фільм могли би врятувати сцени боїв і військова атмосфера. Пристойний бюджет в 100 млн. доларів і вибрана історична тематика дозволяли створити воістину епічний і масштабний фільм. Ага! Сцени повітряних боїв нудні і нецікаві. Бомбардування на суші тим більше. Масштаб не відчувається взагалі. Режисер наплював навіть на деталі Дюнкерк виглядає красивим і охайним, хоча має бути пошкодженим снарядами. А що з атмосферою? Немає, розтанула у вищезгаданих сюжетних подачах. Не наважилися навіть кров показувати, а постійні бомбардування на узбережжі закінчуються нечисленними втратами, так що пройняти глядача жахами війни "Дюнкерк" не здатен. Коротко про історичну достовірність: надпис в кінці титрів дає чітко зрозуміти, що сюжет фільму не включає ні реальний перебіг подій, ні історичних персонажів. Просто експлуатує відому тему.
З технічної сторони фільм більш-менш пристойний та й оператор, наче, старався. Але уцілому вийшло кінорозчарування від Крістофера Нолана. "Дюнкерк" відверто слабенький у всіх сенсах фільм, який на додачу в основному негативно показує ветеранів Другої світової. Залишається лише дивуватися позитивним відгукам критики і результатам прокату.

В історії Польщі, як, мабуть, і у кожної країни, вистачає справ про розслідування серійних убивств. І хоч історія Здислава Мархвицького, прозваного в народі "Вампіром" не була найстрашнішою з усіх, все рівно факти не можуть не шокувати роки злочинної діяльності, більше десятка підтверджених убивств, наявність змови за участю кількох осіб, гучне і заплутане розслідування Не дивно, що ця історія знайшла відгук в польському кінематографі. Отже,Польщу у 1970-і роки накрила серія жорстоких убивств жінок. Міліція ніяк не може знайти винуватця, поки за справу не береться недосвідчений Януш Ясинський, якому таки вдається знайти підозрюваного, однак, у слідчого немає прямих доказів провини ймовірного винуватця Слід відзначити, що хоча сюжет фільму "Я вбивця" побудований на історії Мархвицького і включає чимало реальних фактів розслідування, кінострічка є в першу чергу художньою імена людей змінені, чимало важливих подій опущено
Звичайно, дотримання історичних фактів в даному випадку не грає суттєвої ролі, головне щоб була цікава історія. І ось, власне, з подачею сюжету у фільму є серйозні проблеми. Якщо на початку все більш-менш ясно, то вже в другій половині стає
незрозуміло, що відбувається, чому персонажі роблять те, що роблять. Деякі сюжетні ходи, здається, існують лише для того, щоб розтягнути і так завеликий 2-годинний хронометраж. На додачу, сценарист нагнав туману на історію слідства, і після перегляду фільму незрозуміло, чи підозрюваний дійсно убивця, чи просто невинний цап-відбувайло, якого брудні міліціянти відправили на шибеницю, щоб замяти справу і забезпечити собі славу та карєрний ріст. Незважаючи на те, що фільм польський, поляки у ньому представлені в досить неприємному світлі навколо суцільні пороки: пянство, подружні зради, корупція, вбивства Звичайно, чорнуха потрібна для створення атмосфери похмурого детективу, але навіть з цим у тут не склалося. Режисер явно хотів закосити під жанр нео-нуарного детективного трилера, як у "Зодіаку" або у "Прогулянці серед могил". Але, проваливши сюжетну частину, творці провалили і стилістичну картинка у фільмі сірувата і безрадісна, викликає лише нудьгу; оператора залишили без знімальних кранів, тому показати якісь цікаві плани він не зміг, залишалось лише періодично трусити камерою. Актори теж не витягують фільм, бо не показують визначної гри. В цілому, фільм "Я вбивця" вийшов досить нудним і нецікавим. Його не вийде порекомендувати ні шанувальникам детектива, ні польського кіно в цілому.

Фільм Крістофера Лендона той випадок, коли початкова негативна реакція після перегляду згодом пом'якшується, і починають згадуватися позитивні моменти картини. "Щасливого дня смерті" це підлітковий мікс "Дня бабака" та "Хелловіна". Старша аудиторія, що в темі жанру, нічого нового для себе не відкриє. Але фільм однозначно припаде до душі тим, кому не комільфо дивитися оригінали 70-90х років минулого століття. Стрічкадовго зав'язується. Протягом перших тридцяти хвилин автори настільки прагнуть розкрити головну героїню Трі Гелбман та її оточення, що, здається, забувають про основну тему фільму. Тому адекватний хронометраж, що відведено під ключові події, втоптує розв'язку в фінальні титри та залишає глядачеві простір для польоту думки. Вправно нагнітаючи загальну інтригу картини, режисер не вберігся від прийомів слешера. Тому в зловорожій тиші клішовано щось скріпить, час від часу, а із-за рогу передбачувано вистрибує вбивця. Джессіка Рот у свої, на той час, 30 років дуже непогано вписалася в роль студентки. У той же час, первісний образ її героїні занадто глибоко занурився у стервозність так, що навіть перед фінальною розв'язкою, коли за сценарієм персонаж проходить своєрідне переродження, глядачеві важко повірити в щирість її почуттів.

У свій час глядачі юрбою йшли в кіно дивитися комедію «Здрастуй, тато, новий рік!", деМарк ВолбергіВілл Ферреллзмагалися між собою за звання кращого батька, і принесли їй пристойну касу, тому в найкоротші терміни студія "Paramount Pictures" випустила його продовження. І цього разу до співтатусів у гості приїдуть їх татусі:Мел ГібсоніДжон Літгоу. Причому приїдуть вони не одні, а разом зі своїми дивацтвами. Біля керма фільму залишивсяШон Андерс, що зняв першу частину, тому нічого нового від продовження не варто очікувати. Він знову експлуатує у сіквелі тему протилежних за характером батьків, часто доводячи те, що відбувається на екрані до суцільного абсурду. Хіба тільки ситуацію трохи скрашує різдвяна тематика.Оскільки конфлікт головних героїв здавався вичерпаним, для нової клоунади прибуваютьГібсоніЛітгоу. Гібсон весь такий із себе крутий ловелас пенсійного віку та, на противагу йому, в кадрі з'являється дуже добрий і турботливий Літгоу. Разом, усім балаганом, вони відправляються в шикарний будиночок у горах, де можна відзначити Різдво своєї мрії. Про акторську гру тут особливо говорити не доводиться, незважаючи на наявність в касті лауреатів і номінантів багатьох премій, оскільки актори в основному лаються і дуріють. Загалом стрічка зновурозповідає про дисфункціональну сімейку, а отже, таке кіно сподобається людям, котрі не проти посміятися над дурними жартами в стилі "типової американської комедії" та щепівтори години спостерігати зародичами, що сваряться, і які замість того, щоб чудово провести дні у засніжених горах, роблять все, щоб Різдво залишило неприємний відбиток на психіці дітей, змагаючись, влаштовуючи бійки, висміюючи один одного і навіть вчиняючи злочин. Так що, новою класикою ційріздвяній історії точно не стати.

Франк Гастамбід, який зіграв головного героя та водночас виступив режисером стрічки, вирішив, що на культовій франшизі можна підняти хайп, і наділив свого героя усіма сценарними повноваженнями. Сільвен Маро це мегакрутий-геніальний-плейбой-суперводій, який потрапляє у відділок муніципальної поліції. Хоча ні. Відділком це місце було у попередніх фільмах. Тепер це нагадує незграбний офіс на околиці міста. Команда поліції реальні фріки. Не прикольні чуваки, які були за часів Люка Бессона. Ні! Тепер це дурнувате стадо, яке не здатне ні на що. От тільки суперкоп Сільвен може зібрати їх докупи і все розрулити.У попередніх фільмах члени групи доповнювали один одного. Кожен із них відігравав свій гумористичний парт. Вони були кумедними диваками. Але аж ніяк не тим натовпом, якими їх виставив новий режисер.Даніель з Емільєном доповнювали один одного. Завдяки цьому симбіозу їхні персонажі розвивалися протягом фільму, здобуваючи потрібні навички. Ось чому фанати тащаться від цієї парочки. А от Сільвен зі своїм партнером навряд чи стануть екранними ідолами. Гумору цій комедії можна поділити на два види: набридливі геги, які всі точно десь бачили і креативні жарти про гостросоціальні європейські проблеми. Такий симбіоз трохи псує враження від перегляду, до того ж присутніті самі американські комедійні вульгарності. Загалом "Таксі 5" це стрічка, яку справжнім фанатам не рекомендовано до перегляду. Випадковому глядачу може зайти ця комедія, де жахливий гумор чергується з доволі сміливими і класними жартами. Сюжет представляє накладення однієї на одну конструкцій із попередніх фільмів. Протягом останніх років Люк Бессон безупинно несеться у прірву, хоча свого часу був геніальним режисером, який знімав культові фільми за мізерні бюджети. Багато хто вважає, що слід було закінчити на четвертій частині і не намагатись підняти кеш на ностальгії.

У 70-х роках в історії преси США відбулася справжня революція: до рукрепортерів, тепер відомого таблоїда,потрапили засекречені документи, в яких розповідалося про десятиліттяприховування правди про В'єтнамську війну адміністраціями чотирьох американських президентів. Річард Ніксон, який тоді займав президентський пост, домігся, щоб федеральний суд після трьох статей заборонив їм публікувати документи, що залишилися, і тоді в гру вступила газета,для якої це був шанс вийти на національний рівень. Її бік подій і показує картинаСтівена Спілберга "Секретне досьє".Режисер вирішив розповісти історію власниці "The Washington Post" Кей Грем, яка прийняла доленосне рішення не тільки для своєї газети, а й для свободи преси в США. Принаймні, так заявляє стрічка. Крім інших, найвідомішою історичною особистістю "Секретного досьє" є сам Ніксон, і Спілберг професійно показав його на екрані, не відволікаючи увагу від головних героїв. Фільм доситьсвоєчасний у світлі постійних спроб влади будь-якої країни контролювати ЗМІ. Але при перегляді виразно відчувається, що маючи у своєму розпорядженні Стріп і Генкса, такий дует для багатьох режисерів тільки мрія, Спілберг зняв хороше, але не вражаюче кіно. Плюс його історична достовірність викликає великі сумніви, оскільки в контексті публікацій документів Пентагону історія згадує саме "NY Times", але аж ніяк не "The Washington Post".

Екранізація шпигунського роману колишнього агента ЦРУ Джейсона Метьюза "Червоний горобець" з Дженніфер Лоуренсу головній ролі та з іншим, не менш, талановитим кастом і досить інтригуючим сюжетом, мав усі шанси вийти добрим шпигунським кіно для дорослого глядача, але в результаті зовсім не претендує на звання класики згаданого жанру. Картина відправляє нас у росію, зняту в Словаччині, знайомлячи з видатною примою Великого театру, чия кар'єра закінчується в перші п'ять хвилин фільму, стараннями заздрісних танцюристів. Отже героїня в жаху, пройшовши низку випробувань, змушена спати з потрібними людьми заради росії-матінки. Далі все закручується у шпигунську "Санта-Барбару" у дусі Холодної війни. Без сумніву, Лоуренс є однією з найвидатніших актрис молодого покоління, яка здатна зіграти багато кого. Вона продовжує розширювати межі та кидає собі виклик у деяких проєктах, але в даному випадку результат не зовсім виправдав витрачених зусиль. Лоуренс відважно грає в сценах, де її героїню гвалтують, де її катують, де їй доводиться роздягтися перед цілим класом у шпигунській школі, при цьому звичайні сцени сексу зняті дуже цнотливо. Такий ось дивний Голлівуд з його уявленнями про інтим, чи може райдерські вимоги контракту.? І ще у оригіналі її російський акцент просто жахливий. І взагалі, який шпигун буде говорити з яскраво вираженим акцентом, щоб відразу було зрозуміло, звідки він і на кого працює.? Не дивно, що англомовна аудиторія не прийшла у захват від фільму, який майже дві з половиною години гвалтував їх вуха перебільшеним та підробленими акцентом Лоуренс.

Екранізації комп'ютерних ігор останнім часом все більше розчаровували, тому не зумівши створити нових франшиз з цікавими персонажами, Голлівуд вирішив повернути на екрани Лару Крофт, героїню, яку всі добре знають, навіть якщо жодного разу не грали у одноіменну гру. Але, оскількиАнджеліна Джолівирішила все більше часу проводити за камерою, ніж перед нею, у франшизі з'явилася Алісія Вікандер, і вона у відновленній "Ларі Крофт» вирушає у свою першупригоду, з якої вийде тією самою, знаменитоюгероїнею. Уякості основи для сюжету фільму була обрана гра 2013 року "Tomb Raider", яку віддали на адаптацію до рук, майже невідомого, норвезького режисера Роара Утхауга. Об'єднати погляд європейського кінематографіста з голлівудським блокбастером було небезпечним ходом, адже історично вони є двома паганосумісними речами, і екранізація стала зайвим підтвердженням того, що фільми такого жанру краще залишити американцям. Тому отриманий результат залишає бажати кращого, а місцями й набагато кращого. Стрічка більше сконцентрована на головній героїні і її перетворенні на легенду, ніж на тому, щоб у цієї історії була логіка, і щоб сюжет виглядав хоч трохи розумніше. Наприклад: епізод на іржавому літаку був крутим, але чим далі в ліс, тим все банальніше. А коли герої нарешті опиняються у містичній гробниці, їх пригоди всередині нагадують погано замасковану копію епізоду з, не менше популярного, але більш вдалого, проєкту. Плюс розчаровує відсутність справжньої магії, про яку йдеться весь фільм, що стало прикрістю і для звичайного глядача, і для тих, хто грав у гру. Навіщо тоді витрачено стільки часу та коштів на пошуки гробниці на занедбаному острові, якщо її володарка не має ніяких особливих сил, а її так зване прокляття можна легко замінити будь-якою хімічноюзброєю.? Виходить, що весь цей суперквест має сумнівний сенс, і Лара рятувала світ дуже умовно.

Посмотрел очередное творение Джона Ву, ну да, это конечно не шедевральный "Без лица". Но давайте все же резделим сценарий, который Ву фактически выдали и визуал в который Ву умудрился запихать довольно банальный сюжет.
История банальна и проста, отец потерявший ребенка, отправляется мстить убийцам. Но даже из казалось бы такой банальности Ву пытается сделать пусть не шедевр, но хотя бы кино с картинкой. Посути от вагона подобных фильмов этот отличается тем что фильм практически без слов и сделано это намерено. Все передается через эмоции и звуковой ряд. Я бы даже не назвал этот фильм боевиком как таковым, это скорее драма с элментами боевика. И если взглянуть на фильм с этой стороны то актеры очень хорошо передали горе семьи после потери единственного ребенка. Верю. Дальше конечно уже начинается сказка, но сказать что прямо фантастика не могу. Ничего запредельно крутого отец из себя не выковал. Ну научился экстремальному вождению, стрелять из огнестрела значительно лучше обычного человека (в тире), потягал гирьку.
Боевку Ву все же постарался сделать зрелищной,но скорее всего бюджета особого небыло, при этом картинка достойная, хоть и не ах. Фильм довольно тяжелый морально и абсолютно нединамичный, поэтому я могу понять почему большинству людей который пришли насладиться зрелищем он не зашел. Довольно медленная скорость повествования даже не слишком повышается в моменты боевки, она тоже какая-то не слишком динамичная, хотя и неплоха по картинке.
Вобщем как я уже сказал это не боевик, это драма. Бюджет явно не большой, сценарий откровенно слабый. Но при всем этом Ву умудрился из откровенно никакого сценария сделать неплохое кино практически на 2-х вещах: актерской игре и неплохом визуале части боевых сцен. Причем первое явно превалировало над вторым.
Это конечно не 8/10, но и не 5-6/10 как многие поставили фильму. Я бы все же сказал что это 6.5-7/10.
Ну а хотите вот прямо зрелища, ну так включите тот же Рейд.