Рецензии на фильмы и сериалы

Бодай не едина студія, що ще практикує з технікою пластилінової анімації, "Aardman" та її творець Пітер Лорд, котрого тривалий час не бачили у режисерському кріслі, у 2012 році випустили на великі екрани свою чергову роботу під назвою "Пірати: Банда невдах", що виявилася значно кращою та жвавішою попереднього мультфільму.
Згадана студія вже давала глядачам декілька успішних творінь, серед яких "Втеча з курника" та "Прокляття кролика-перевертня", тому не потребує доказів своєї спроможності. Щоб ще раз переконатися у цьому, достатньо переглянути "Піратів", що виділяються помітним ритмом та мінімумом невдалих гегів. Може скластися враження того, що фільм - це своєрідна, перенесена на екран, данина твору Роберта Стівенсона, підтримана групою "Monty Python". Стрічка надихалася всіма можливими штампами тем плаща та шпаги, а також піратських забобонів, тож глядачі матимуть змогу помітити купу цитат та відсилань, ймовірно отримуючи від цього задоволення. У той же час, картина демонструє, як можна, залишаючись розважальним проектом, не бути позбавленою певного сенсу.
Отже, анімаційний фільм "Пірати: Банда невдах" належить до тих робіт, з котрими слід ознайомитися. Звісно, він сподобається не всім по низці причин, серед яких і просте відвикання від подібного візуалу або ж, взагалі, сприйняття його, як чогось незграбного. Попри це, стрічка має знайти свого глядача, хоча би серед більш дорослого покоління, котре пам'ятає чудові пластилінові мультфільми.

Напівляльковий мультфільм режисерів Пітера Лорда та Джеффа Ньюїта, що має назву "Пірати! Банда невдах", складається, головним чином, з набору якостей морських розбійників, відомого завдяки устояним забобонам про них, та не зовсім дитячих жартів. Гумор не що є якимось грубим чи вульгарним, просто його рівень не для зовсім маленьких глядачів, у тому сенсі, що належним чином він сприйматиметься більш дорослими з них.
Сюжет не сяє оригінальністю та не претендує на всебічний захват, але не позбавлений цікавості, що вже непогано. Так, у часи розвитку технологічної анімації, персонажі для декого виглядатимуть незграбними та неприродніми, а низка сцен та рішень можуть викликати здивування. Не дивлячись на це, не варто недооцінювати ту кропітку роботу, що виконали творці стрічки.
Так, уХХІ столітті мультфільм обраної візуалізації повинен бути більш видатним, щоб привернути бажану увагу. І ситуацію, навряд чи, виправить навіть зіркова озвучка, до котрої були залучені Г'ю Грант, Сальма Хаєк, Мартін Фріман, Девід Теннант та Брендан Глісон, бо на імена у титрах дивиться небагато глядачів, тим паче мала за віком їх частина.
Взагалі, завжди хочеться більшого, але маємо таке бачення, котре не гірше, треба зауважити. Тому картина обов'язково знайде прихильників, або, хоча би, спробує зайняти прийнятну нішу у своєму жанрі.

На перший погляд, представлена як романтична комедія, стрічка "Риба моєї мрії" виявляється схожою на той фантастичний проект, що герої мають реалізувати. Точніше, для творців є однакові стимули - бажання представити глядачам щось, що стосується відносин Заходу з Арабським Сходом, але не пов'язане з черговим терактом, вибухом чи смертю.
Для виконання цього завдання був задіяний відомий сценарист Саймон Бофой, котрий вважався фахівцем у британсько-східних відносинах, на кінематографічному рівні звісно, завдяки сценарію до "Мільйонера з трущоб". Як він впорався із задачею кожен вирішить сам. В цілому, сюжетні лінії роману-першоджерела Пола Тордея представлені у повній мірі, тут і романтика, і політика, і геополітика, і відповідна сатира. Широкі комедійні можливості закладені у самій абсурдності проекту розведення лосося у пустелях Ємену. Персонаж Юена Мак-Грегора - фахівець-іхтіолог Альфред Джонс, змушений британським урядом реалізовувати, на перший погляд, забаганку, замовником котрої є арабський шейх. Але всі божевільні, з точки зору вченого, вимоги негайно фінансуються, а він сам все глибше застрягає у обставинах, що накопичуються, як професійних, так і романтичних. Варто зазначити, що героїня Емілі Блант відіграє дещо незрозумілу роль, як інвестиційний консультант, але це більше питання до самої посади, а не до персонажки роману та стрічки, і тим більше не до самої акторки . Якщо ж говорити про майстерність виконання, то ні Мак-Грегору ні Блант не було потреби вилазити зі шкіри: перший вже звично видає, такого собі, справжнього британця з неминучим твідовим піджаком, деякою відірваністю від життя, коропами у ставку на задньому подвір'ї та своєрідним почуття гумору, друга - також грає абсолютно традиційну англійку, з тою лише різницею, що додає професія та трохи інший соціальний статус. А от кого насправді слід відзначити - так це Крістін Скотт Томас, котра блискуче передала образ нещадного та ексцентричного політичного технолога, що приймає рішення частіше за можновладних роботодавців.
В результаті, описана вище химерна суміш, під назвою "Риба моєї мрії", отримала форму абсолютно британської романтично-політично-авантюрної комедії, котра була би зовсім чудовою, якби не дивна утопічна тема, що стала основою для фільму та, у більш глобальному розумінні, сам геополітичний проект, продуктом якого і є роман та, відповідно, і створене за ним кіно.

Гостросюжетний детектив під інтригуючою назвою "Останній заповіт Нобеля" орієнтований на глядача, котрий є прихильником не лише непередбачуваних злочинів та несподіваних колізій, а й додатків до динаміки у вигляді змов та розслідувань.
Головна героїня картини, що є журналісткою, не лише просто приймає участь у розкритті вбивства одного із членів комісії Нобелівської премії, а й стає його свідком, заглиблюється в історію та дізнається більше про ключові фігури фундаментаторів цього наукового конкурсу та, звісно, наражається на серйозну небезпеку.
Добра режисерська та операторська робота, приємні актори, на чолі зі шведкою Малін Крепін, цікавий перебіг захопливих сюжетних подій залишають після перегляду стрічки приємне враження якісного кінопродукту. Що стосується детективно-кримінального жанру - європейські зразки аж ніяк не поступаються американським, часто навіть перевершуючи їх у змістовній складовій.
У картині розкриті не лише нюансовані боки журналістських розслідувань, з урахуванням реальностей старого світу, а також процеси відстоювання професійних чеснот та прав, на що далеко не кожен здатен, на території якої б держави він(а) не знаходилися та яке б друковане видання не представляли. Ще одним додатком до основної лінії розслідувань, проходить психологія сімейних стосунків головної героїні: пасивність чоловіка та активні спроби захистити дитину від знущань у школі.
Загалом, "Останній заповіт Нобеля" не буде розчаруванням та марною витратою часу для більшої частини глядачів.

Так, під час перегляду останьої на даний момент частини "Американського Пирога", що має підназву "Знову разом", не потрібно багато думати, запитливо чухаючи потилицю, треба просто дивитися. Так, переважно, туалетний гумор, так, досить вульгарно, з цим важко сперечатися. Але, чорт забирай, це ще весело! "Пирогова" франшиза мала той тип вищезгаданої оповіді, що ще не викликав цілковитої відрази, на відміну від сучасних кінематографічних нащадків комедійного піджанру започаткованого нею. У той чудовий час, її фільми приносили гарний настрій та були запорукою добре обраного перегляду.
Безперечною зіркою, починаючи з самих ранніх робіт, є Стів Стифлер, котрого на відмінно втілив Шон Вільям Скотт. Більшість смішних, легковажних, божевільних та врешті дурних ситуацій зав'язано на цьому персонажі. "Знову разом" не стало виключенням, настрій лежить, переважно, на його плечах. Так,всі інші образи і, відповідно, задіяні у них актори теж молодці, але до рівня Стифлера наближається, хіба що, герой Джейсона Біггза - Джим.
При всієї божевільності показаних у стрічці пригод, не можна сказати, що комедія абсолютно бездумна, адже закладені у неї теми дорослішання здатні декого, навіть, розчулити. Врешті-решт всі старалися - від акторів до сценаристів.
Отже,"Американський пиріг: Знову разом" - це справді смішна та весела, як і повинно у принципі бути, вже начебто і не підліткова, комедія, що відрізняється від більшості теперешніх примхливих, солодко-нудотних, відверто тупих або висмоктаних з пальця жанрових робіт. Так, дехто стверджуватиме, що, мовляв, низький рівень, гумор нижче поясу, таке інше... Але, все пізнається у порівнянні, звісно не з британськими тонко-іронічними та цинічно-саркастичними.
І наостанок, ще тримаючийся у певних рамках здоровий позитив, котрий встановлює стрічка, був з вдячністю прийнятий глядачами та приніс картині впевнений прокатно-касовий прибуток. Цього разу цілком виправданий.

«Роковое число 23» психологический триллер, который мастерски манипулирует восприятием зрителя, затягивая в мир психологического хаоса и загадок. В центре истории Уолтер Спэрроу (Джим Керри), обыкновенный человек, чья жизнь меняется после того, как он начинает одержимо исследовать загадочное число 23, упоминаемое в романе, который он случайно находит. Вскоре он начинает видеть это число везде и приходит к ужасному выводу: его жизнь переплетается с событиями из книги, а на самом деле, возможно, он сам стал убийцей.
Сюжет и атмосфера
Фильм начинается с простого, почти безмятежного начала, но постепенно раскрывает мрак, который скрывается в голове главного героя. Сюжет цепляет своей загадочностью и интригой: когда числа начинают становиться частью реальности, они охватывают не только персонажа, но и зрителя, заставляя усомниться в собственной адекватности. Рассказ о том, как «Роковое число 23» становится навязчивой идеей, которая угрожает жизни Спэрроу, это не просто психологический триллер, но и исследование человеческой психики, грани между нормальностью и безумием.
Важным моментом фильма является его способность создавать чувство напряжения, которое нарастает с каждым кадром. Интрига не отпускает до самого конца, а неожиданная развязка заставляет пересмотреть многие моменты, которые казались ясными ранее. Концовка действительно удивляет, и никто не мог бы предсказать, какой поворот она примет.
Актерская игра
Джим Керри, известный своими комедийными ролями, в «Роковом числе 23» демонстрирует свой огромный актерский диапазон. Он прекрасно справляется с ролью человека, постепенно теряющего разум, и эта игра дает возможность зрителю увидеть его совершенно с другой стороны. Его способность перейти от комического к драматическому, от спокойствия к безумию это то, что делает фильм не только интересным, но и невероятно увлекательным для просмотра.
Также стоит отметить работу Вирджинии Мэдсен в роли жены Уолтера, Агаты. Ее персонаж играет важную роль в поддержании баланса между нормой и отклонением в восприятии главного героя. Логан Лерман, исполнивший одну из второстепенных ролей, также отлично вписывается в картину, добавляя свежести и легкости.
Работа с числом 23 и визуальные решения
Особенность фильма это создание атмосферы, в которой число 23 становится не просто символом, а живым, пугающим элементом, который преследует героя на каждом шагу. Это один из тех редких случаев, когда числовая символика сама по себе становится центром повествования, заставляя зрителя следить за каждым появлением числа на экране.
Операторская работа Мэттью Либатика, который ранее работал с Дарреном Аронофски в «Черном лебеде» и других известных картинах, заслуживает особого упоминания. В «Роковом числе 23» он использует четкие, выверенные кадры, создавая ощущение замкнутого пространства, где каждый шаг героя ведет его все глубже в бездну.
Заключение
«Роковое число 23» это не просто триллер с элементами детектива, это фильм, который исследует тему одержимости и психического разрушения, заставляя зрителя переживать каждую секунду вместе с главным героем. Джоэл Шумахер, опытный режиссер, создал атмосферу, в которой число 23 становится символом не только загадки, но и безумия, что делает картину особенно сильной в жанровом контексте.
Этот фильм идеально подходит тем, кто любит сложные, многослойные истории с неожиданными концовками. Для меня лично он стал не только захватывающим кинопутешествием, но и открыл Джима Керри в новом свете как драматического актера, способного создать по-настоящему глубокий и многогранный образ. Это тот случай, когда фильм не просто захватывает, но и заставляет думать. Вдохновленный просмотром, я абсолютно уверен, что «Роковое число 23» это один из тех триллеров, которые можно пересматривать, находя все новые детали и смысловые акценты. Безусловно, картина достойна внимания, особенно если вам нравятся психологические игры с реальностью и восприятием.

Cериал очень хороший, мне очень понравился, жду еще серии. Да, сделано на макер голливуда, но я реально считаю что и сценарий и игра актеров хорошая, снят качественно, грим и костюмы шикарные. Эдди хороший актер я считаю он попал в точку. но есть одно жирное НО...эта чернокожая актриса.. я говорю без капли расизма, но она тут вообще не вписывается, наоборот, она очент сильно ухудшает этот сериал и превращает его во второсортный гетто сериал...тут нет никакой мимики, хорошей актерской игры...так же отвратительно играет Нуриа, жена Чарли, но к ней вопросов нет она хотя бы симпатичная и не так бросается в глаза, она актриса второго плана...ок, если они хотели чернокожую актрису, что не удивительно в наших реалиях, (белый мужчина антигерой и чернокожая женщина спасающая мир), то я считаю на эту роль шикарно подошла бы Виола Девис, она с Эдди отлично возвысили бы этот сериал на новый уровень..но этот сериал не наберет даже 8-9 баллов только изза этой непонятной Бьянки...

Доволі динамічний та якісний детектив "Останній заповіт Нобеля" (Nobels testamente), знятий режисером Петером Флінтом за бестселером відомої шведської журналістки та письменниці Лізи Марклунд, твори котрої користуються серйозною світовою популярністю, більше того, на батьківщіні вона взяла на себе роль ідейної співавторки інших творців детективного жанру літератури.
Головною героїнею стрічки є журналістка Аніка Бенгцтон, у виконанні чарівної для скандинавських земель акторки Малін Крепін, що виявилася втягнутою у політично-економічний скандал у науковій сфері. На неї чекатимецілий вир подій, що закручується після вбивства під час церемонії вручення Нобелівської премії. Журналістка поступово стає не лише головним свідком, але й ефективним розслідувачем,наражаючи на небезпеку не лише себе, але й багатьох пов'язаний з цією справою...
"Останнє заповіт Нобеля" - це не тільки історія про сильну, рішучу та вродливу жінку, але й про темні сторони відомих та впливових наукових організацій, що не завжди грають у відповідності до заповітів власних засновників.
Шведська кіностудія "Yellow Bird", котра займалася виробництвом фільму, вже не вперше тішить поціновувачів детективного жанру якісними роботами, до яких належить і дана екранізація. Приємного перегляду.

-"...преданность состоит из сочетания любви и бескорыстногослужения..."

Мы с тобою роботы, роботы-ебо... - это не про этот фильм.
Тёплый душевный, человечный. Ещё одно произведение о том что самое важное что у нас есть - это человечностьи чего можно достичь бескорыстной заботой и трудом.

Можно растекаться мыслью по древу и искать социалистические идеи ставшие столь популярными теперь и на западе, но мы здесь за эмоциями, и фильм с этим хорошо справляется оставляя чувство теплоты и умиления от полученного опыта.
Ещё один хороший добрый "мультик" для всей семьи от Дримов.

Фільм, що має назву "Проект Х: Дорвалися", починається як типовий трилер: камера від третьої особи, що трохи тремтить, дорослі залишають майданчик подій, підлітки починають щось замислювати... Щось, що ніколи не приносить користі, натомість проблем - у надлишку... Тому, жахи будуть та страшно не буде,бо до вашої уваги - підліткова комедія.
Звісно, будь-який середній тінейджер добре знає, що у його віці немає більшого щастя, ніж ситуація, коли родина кудись тулить та залишає хату у його розпорядженні. А далі, як у американських традиціях, котрі висвітлюються у подібних стрічках, - численні друзі, а у більшості просто знайомі, або взагалі чужі індивіди, дурноваті розваги, алкоголь у незміцнілих організмах, ймовірний секс та абсолютний срач та руйнування.За великим рахунком їхнє потомство періоду дозрівання відрізняється від відомого нам лише ступенем та масштабом неадекватності. Принаймні, такий висновок можна зробити з тамтешніх кінофільмів, зокрема з "Проекту Х".
У основі сюжетного божевілля стоять троє юнаків, обтяжених гіперсексуальністю, що вирішили влаштувати вечірку на честь дня народження одного з них. Але, з тої причини, що мізками вони, навпаки, необтяжені, вся затія починає набирати неконтрольованих обертів...
По іншій усталеній традиції сучасності, стрічка наповнена підбадьорливою вульгаршиною та дурнею. Спостерігати за тим, що відбувається на екрані, скажімо так, не нудно, бо атмосфера божевільного гульбенива передана непогано.
Як висновок - "Проект Х", майже напевно, зайде цільовій аудиторії, у більш дорослих може викликати певне здригання, насамперед, від долі розкішного будинку. Звичайно, дітям та людям пенсійного віку не рекомендований. Прокат картини був комерційно прибутковим.

Трохи поміркувавши, події стрічки "Морський бій" можна розглянути з полярного боку. Приблизно десь так - земляни, знайшовши у віддаленій галактиці планету схожу на свою, посилають туди потужні сигнали. На них відгукуються інопланетні істоти, що дуже схожі на людей ззовні. Але, сталось так, що їх зв'язковий корабель при наближенні до Землі зіштовхується зі штучним супутником та зазнає аварійного приземлення. При цьому, інші чотири засоби переміщення мирно приводняються у просторах світового океану, і все, чого хочуть прибульці - це встановити зв'язок з власною планетою.
Люди ж, як завжди, починають вести себе досить агресивно, незважаючи на потужні попереджувальні сигнали, вони відкривають вогонь по бортах. І навіть після цього, косміти тільки відповідали на удари, знищуючи лише металеві пристрої. Біологічних істот же вони намагалися не чіпати, навіть якщо ті настирно лізли битися.
З такого огляду, можна зробити висновок про те, що люди спочатку традиційно створили собі проблеми, викликавши іншу форму життя зі всесвіту, а потім, знову ж таки "як завжди", героїчно їх помножили, вступивши у протистояння з цілком неагресивними інопланетянами, навіть не намагаючись реалізувати з ними якусь подобу перемовин. Адже, якщо би косміти хотіли знищити людство, то, ймовірно, зробили би це відразу, тим паче, що й можливості й потужності для цього були наявні.
Але незважаючи на докори логіки, кіно порадувало маштабністю та видовищністю, це ще не згадуючи про чудові форми Бруклін Декер таофіцера-акустика, котру виконала сама Ріанна. Інші задіяні актори, серед яких є і зіркові, теж не осоромилися та переможно відпрацювали свої образи.
"Морський бій" закінчується, хто би сумнівався, хеппі-ендом - земляни самі покликали, самі знищили прибульців. На фоні загального тріумфу відбуваються весільне благословення та службове призначення, всі радіють та подумки готуються до нових подвигів...
Навіть з такого кута погляду, фільм, як розважальний проект, заслуговує на увагу.

Поки що, невмирущий жанр підліткової комедії поповнився ще однією історією про двох нездар, один з яких гарний, але, м'яко висловлюючись, не дуже кмітливий, а другий - безформна незграба з на порядок кращими розумовими здібностями. Доля їх звела, як копів- напарників, а далі, глузуючи за допомогою вищого керівництва, призначила їм відповідальне завдання у школі. Приблизно такий короткий огляд стрічки "Мачо і Ботан" дуету режисерів Філа Лорда та Кріса Міллера, що передує подальшим пригодам з купою дурнуватих, кумедних, кримінальних та небезпечних ситуацій.
Треба зауважити - не найгірша комедія з хітів жанру того часу. З одного боку - досить смішних епізодів, з іншого - майже все найцікавіше побудовано на межі пристойності та поза нею. Перша половина картини, здається, створювалася на творчому піці, друга вже на інерції, щоб чимось закінчити цю вакханалію. З плином хронометражу, сюжет все більше втрачає кольори, гумор стає все блідішим, на рівні невиспаної повії, що вичерпала запас енергії ще минулого року.
Разом з виконавцями головних ролей -Ченнінгом Татумом та Джоною Гіллом, у якості камео з'являється Джонні Депп, котрий був провісником цієї стрічки, бо брав участь у серіалі-першоджерелі наприкінці 80-х. Його поява, безперечно, приносить певне, хоча і коротке, пожвавлення.
Взагалі, фільм "Мачо і Ботан" зможе додати настрою, але без великих претензій на щось, дійсно, варте. Один перегляд для вшанування успішного, у першу чергу комерційно, комедійного проекту 2012 року цілком заслуговує.

Мабуть, можна спробувати зрозуміти рішення прокатчиків, що через недостатню популярность на пост-радянському просторі культового американського серіалу "21 Jump Street", дали повнометражному фільму зовсім іншу назву. Але також можна констатувати, що ці дії, разом з цілком бездумним перекладом, не додали зовсім нічого, а скоріше навпаки - завадили не заокеанському глядачеві зрозуміти настрій та сутність стрічки.
Згаданий серіал кінця 1980-х років був не лише досить популярним на заході, але й став зірковим трампліном для відомого актора сучасності Джонні Деппа. Саме до цієї багатосерійки і роблять посил творці комедії "Мачо і Ботан".
За сюжетом двоє недавніх випускників поліцейської академії, були направлені до школи, як учні, для роботи під прикриттям. І дуже скоро вони на власній шкірі змогли переконатися, що там вже зовсім не так, як було у часи їх навчання, що вже склались інші тренди, та діють зовсім інші неписані закони...
Картина містить значну кількість смішних ситуацій, стьобу, трохи дорослого гумору, звісно все це різної якості, а також кров та стрілянину. Такий неповний список складових сюжету, котрі спрямовують фільм на, досить, широке глядацьке коло.
Що ж до згаданого Джонні Деппа, то він теж з'являється в епізодичній ролі та вчергове доводить, що для майстра достатньо і двох хвилин, щоб додати зайвої цікавості до проекту. Ну а справжніми, повноформатнимизірками виступили Ченнінг Татум та Джона Гілл, котрі цілком впоралися з покладеним на них завданням.
Отже, якщо треба гостросюжетна комедія під настрій, то"21 Jump Street", зможе дати певну порцію позитивних емоцій та, цілком можливо, що вам сподобається.

У часи виходу "Морського бою" здавалося, що франшиза про трансформерів є зразком глибини розвитку персонажів у великому американському кіно. Але картинаПітера Берга тоді намагалася встановити нову планку, або, принаймні, стати в один ряд до масштабної, екранної боротьби автоботів.
На кого розраховували творці цього фантастичного видовища.? Мабуть, якщо говорити про Штати, то ймовірно до замовлення причетні ВМС США у тому рахунку. Принаймні, сценаристи і режисер, котрим треба віддати належне за змогу перенести на екран відому гру, очевидно працювали над дуже дорогим, хоча і дещо розтягнутим, комерційно-рекламним роликом. Результат вийшов вдалим - маємо вражаючі за обсягом спецефекти, сюжет, не претендуючий на обгрунтовану розбірку, безмежний героїзм та зірковий склад виконавців, що включає у себе Ріанну.
Берг впорався з епічностю та створив блокбастер. На жаль, з тих чи інших причин, стрічка "Морський бій" тільки частково виправдала високе звання кіно-проектів, бо за підсумками прокату не принесла очікуваного прибутку.

У світі існує чимало різних хоббі та захоплень. Може цим виправдовується бажання привабливої жінки пірнати до акул, плавати з ними, торкатися, напевно дратувати, тримаючись за плавника, кожного разу ризикуючи піддатися атаці з боку хижака. Можливо, з інших чинників, наприклад вивчення чи екстріма. Можливо, все разом...
Стрічка "Заклиначка акул", де головну роль зіграла чарівна Хеллі Беррі, починається як типове кіно про згаданих хижаків.Однак, подальший розвиток подій все більше перетікає у драму з легким авантюрним відтінком.
Фільм напрочуд плідно поєднує голлівудські шаблони з прагненням до реалізму та справжності. Власне, морські панорами та підводні зйомки є переконливою ланкою у ньому.Але проблема полягає у тому, що всі переваги висять на гачку у, досить, слабкого та відверто млявого сюжету, котрому лише наприкінці вдається трохи зачепити. Тому, "Заклиначка акул", при всьому своєму акценті на псевдореалізм, не виходить на рівень справжнього видовища і залишає після себе, можна сказати, нейтральне враження. А ще, залишається питання - яке все ж таки призначення заняття головної героїніта її партнера, крім комерційного.? Якщо тільки воно, то якось справді сумно... і тоді можна повністю сконцентруватися виключно на обтягуючому дрес-коді гідро-костюму Хеллі Беррі та сценах у купальнику.
Як висновок, картина "Заклиначка акул" цілком придатна до перегляду, звичайно, зірок з неба не знімає, але містить у складі. Крім вищезгаданої, непогано втілив свого персонажа Олів'є Мартінес. Треба зазначити, що у плані гри добре виглядали всі задіяні актори з другорядними включно.

Мел Гібсон, як мало хто інший, пізнав блиск та убогість Голлівуду на власній шкірі. Здавалося би, майстер численних жанрів з фірмовою посмішкою на обличчі, улюбленець публіки, більш ніж успішно випробувавший режисерське крісло, знявший кілька проектів, тепло зустрітих, як глядачами, так і критиками. Разом з тим, його не оминули публічні родинні розбірки та прикрі чутки, що залишили певні плями на репутації...Але він витримав випробування тих часів та, трохи перепочивши, виступив співсценарістом, продюсером та головним героєм у стрічці 2012 року "Веселі канікули", а, якщо без фантазії прокатників, то "Get the Gringo" - комедійному бойовику у доброму розумінні цього жанру, як такого.Фільм, у тому рахунку, містить щедру суміш авторської самоіронії та певну кількість жорстких дій, що вкупі виглядає цілком цікаво та захоплююче.
Гібсон постає у образі американського розбійника-авантюриста, котрий, за збігом обставин, опиняється у досить своєрідній мексиканській тюрмі, що вирізняється такими ж своєрідними порядками та традиціями. Зрештою, "Грінго" доведеться ретельно розбиратися у місцевій ієрархії, якщо він, звичайно, хоче там вижити.
"Веселі канікули" у розважальному і, навіть, художньому плані, безперечно, щось представляють з себе, як з точки зору задумки, так і виконання.Підібрані до стрічки актори грають добре, навіть на фоні беззаперечного шарму головного персонажу. В цілому, кіно дивитися варто, хоча, можливо, більша частка такого твердження базується саме на тісному та безпосередньому відношенні до нього зіркового актора.

Если в общем, то фильм шедевр.При просмотре убедился в том, что Европа снимает фильмы, которые рассчитаны на вдумчивого зрителя, наверное и правильно что кинопрокат его стартовал в ЕС.
Но к сожалению большинство не поймет его, собственно как и не понимают этот жанр. Это не ужастик, но он 18 ..., но я бы ему поставил рейтинг 40 ! Просто в основном люди приелись или американское кино с американским Хеппи-Эндом или просто смотрят мыльные сериалы. Людей тоже можно понять. Они идут в кино отдыхать и их мозг хочет отдохнуть после рабочей недели. А тут надо думать.
Этот фильм больше про "Не принятие себя", не принятие изменений своего тела при старении. Особенно это касается женщин в большей степени. Красиво показана молодость, и цвета более яркие, и запахи и вкусы. Вспомним "А вот раньше мороженное было вкуснее...". Так же показаны красиво те, кто судит красоту...
Фильм действительно гениален. На Каннском кинофестивале
25 мая 2024 победа фильма за лучший сценарий. Есть приз зрительских симпатий.Работа режиссеров и оператора выше всяких похвал. Принципы постановки камеры, оптики, света можно принимать за образец и там каждая сцена это отдельная тема.
По сути в смыслу фильма это не только тема старения, а показана и наша внутренняя сущность. Наша ненасытная жадность и отсутствие "тормозов". Что не дай человеку, он всегда это использует против себя и против человечества. Дали атом сделали атомную бомбу, дай волшебную палочку, то весь мир в труху. Отсюда идет и коррупция и взятки, заработал миллион то это мало, надо еще больше, десять, двадцать, 100-500, и т.д. Дали вторую молодость... человек и это угробит. Внутренняя жажда к саморазрушению....
Так что надеюсь весной мы увидим и "Оскары".

Чи насправді такий вже поганий "Гнів Титанів" - фільм про продовження пригод Персея-Вортінгтона.? Режисер Джонатан Лібесман, що змінив на цій посаді Луї Летер'є, зняв просто і прямо, у міру видовищним, помірно розважальним та достатньо динамічним форматом. Ну, а той факт, що міфологія перевернута з ног на голову, вибачте, друзі, всім не догодиш... Мабуть, не було передумов у Лібесмана створювати справжній інтелектуальний епос. А своєрідна буфонада зі спеціальними ефектами, де є початок і кінець, якийсь сюжет з провисаючими ділянками та тріумфальна перемога Персея - те, на що є попит. А на щось послідовно-давньогрецьке, мабуть, не було замовлення, чи цікавості у цільової аудиторії. Мінотавр був, циклопи були, що ще потрібно.?
На щастя виконавців автори зібрали пристойних: Ліам Нісон, Білл Наї, згаданий Вортінгтон, Ральф Файнс, Розамунд Пайк та інші. То що з того, що вони не викладаються.? Одного їх вигляду повинно вистачати.? Чи не так.?
В цілому, нормальне розважальне кіно. Гнів є, титани є, Артеміда є... А теперішньому глядачу, по великому рахунку, більше і не потрібно. Не ті часи. Та і, треба визнати, справжні шедеври не народжувалися би, і не змогли би їх оцінити, якщо би не було з чим порівнювати, а "Гнів Титанів", зрештою, не найгірший у їхньому ряду ...

"Любий друг" - однойменна екранізація роману Гі де Мопассана, у який йдеться про колишнього військового, а згодом паризького спокусника родом з бідного французького селища, Жоржа Дюруа, котрого виконавідол холоднокровного шарму 10-х років - Роберт Паттінсон. Але у картині, з точки зору акторського складу, він далеко не єдина зірка, на котрій варто акцентувати увагу. Жіночий бік стрічки утримують: Ума Турман, Крістіна Річчі та Крістін Скотт Томас. Здебільшого, на їх персонажах і будується ударна ланка фільму, звісно з Паттінсоном включно. Хоча його гру неможна назвати блискучою, вона, досить, старанна.
Повертаючись до сюжету -привабливий зовні Дюруа, вміло пристосовується до столичних реалій, розуміючи, що тамтешні дами мають неабиякий тінтовий вплив, який можна використати у своїх інтересах. Він позбавлений будь-яких талантів, глибини інтелекту, психологічної чутливості, але має хист до зваблювання, розвинений інстинкт самозбереження та вигляд приємного і скромного молодика, котрому просто не вистачає освіти. І це дозволяє йому досягати успіху, долаючи смуги невдач. І, на перший погляд, розумні жінки чіпляються на гачок, тим паче, що у високому суспільствірозквіту ХІХ століття численні позашлюбні звязки були звичайною річчю.
Мабуть, екранізації, все ж вдалосявисвітлити сильні боки роману Мопассана. Здається, що ця проста історія про альфонса, ніби під мікроскопом, розкриває глядачу людське нутро того часу, показуючи його поза зовнішніх прикрас. Картинагідна, дія не нудна, гарна гра акторів, добрі музичне оформлення та режисерська робота. Єдиним незначним недоліком, ймовірно, є передбачуваність, оскільки фільм старанно слідкує за літературним першоджерелом.Загалом - варто переглянути.

За екранізацію однойменного роману Сьюзен Гілл "Жінка у чорному" взяласябританська кінокомпанія "Hammer Films", вирішивши зацікавити одразу дві категорії глядачів - шанувальників "Гаррі Поттера" та класичного вікторіанського жахастика.
Сюжет фільму розповідає про молодого адвоката, котрий, залишивши свого маленького сина на опіку няньці, вирушає до британських околиць, щоб владнати, покладені на нього справи. Там він стикається з таємничим явищем, винуватицею якого вважають привид жінки у чорному. Звичайно, сам герой не вірить у такі забобони, однак на особистому досвіду йому доведеться переконатися, що у тому місті є щось потойбічне.
Мабуть, під час прокату стрічки, більшість глядачів цікавив, насамперед, Денієль Редкліфф, стрімко змінивший образ всіми знаного чарівника на інший. Тоді всі уважно спостерігали - на що він здатен у незвичній ролі. "Жінка у чорному" була своєрідним переломом у кар'єрі актора, ще одною можливістю довести свій талант, а головне різноплановість. Багато хто погодиться з тим, що врешті Редкліффу це вдалося, він продемонстрував, досить, добру техніку, відмінну від поттеріанської гри у вічну жертву обставин.
Іншими словами, якщо у картині і є вади, то вони не в акторській компоненті - вона на пристойному рівні, без стрибків вище голови. Більшепитань виникає до режисури - певну кількість сцен можна було би довести до вищої емоційної інтенсивності, хоча моторошність присутня, а фінал зробити не таким змазаним, що трохи псує загальне враження від стрічки. Та і музика, відверто, ніяка. А отхудожники по костюмах та постановники зробили гарну роботу - епоха відображається переконливо, з мінімальними претензіями.
В результаті, "Жінка у чорному" вийшла доброю для першого перегляду, але занадто звичайною та передбачуваною для подальших. І на останок - прокат стрічка пройшла більш, ніж упевнено, перевершивши виробничий бюджет у, майже, дев'ять разів.