Рецензии на фильмы и сериалы

Впевнений, у значної частки глядачів, хоч якось обізнаних про особистість письменника Едгара Аллана По, після перегляду стрічки Ворон мають виникнути певні невтішні висновки. Звертаючись до жанру містично-детективного трилера, можна згадати кілька робіт тих кінематографічних років, схожих атмосферою та навіть із задіяним там Джоном Кюсаком, але будь-яка з них буде рівнем вище за Ворона. Ймовірно режисер разом зі сценаристами мали намір не лише дати глядачам видовище, але й спробувати пролити, хоча би трохи, світла на суперечливу персону По, котрого свого часу зображували або, як пяницю та наркомана або, як нещасного вдівця, що глушить горе у бренді та кривавих історіях. У будь-якому випадку, представлений у фільмі погляд вийшов надто поверхневим.
Сюжет картини зосереджений на розслідуванні смертей, скоєних невідомим шанувальником письменника. Він залишає підказки про наступні жертви, спонукаючи писати нові історії.
Кюсак, небезпідставно шанований за акторську майстерність, помітно здає у Вороні, або крепко переграючи або навпаки у деяких сценах. Хоча, можливо, за вимогою режисера, що перенасичив трилер патетичним фаталізмом, котрий буквально пропалює дірки у будь-якому емоційному навантаженні, перетворюючи кіно у фарс. Та і образ самого ворона, знакового для По, залишився нерозкритим.
З вдалого - картина має досить цікавий стиль, що виражається у похмурих тонах, гармонійному та стриманому звуковому оформленні, гарній роботі гримерів та декораторів, завдяки яким фільм наповнений натуралістичними епізодами.
Отже, важко поставити Ворону високу оцінку, оскільки у жанрі є безумовно кращі роботи, у той же час, також було би несправедливо повністю недооцінити спробу Джеймса МакТіга привідкрити завісу таємничості над особистістю Едгара По. І наостанок - стрічка не мала успіху у прокаті, окупилася, але прибутку не принесла.

Завжди можна пробачити неточність або необізнаність, але надзвичайно важко - банальність. Між тим, стрічка "Ворон" режисера Джеймса Мак Тіга за мотивами творів великого письменника Едгара Аллана По, на жаль, нагадує одну велику банальність, представлену глядачам під виглядом містичного трилера.
Багато чого у картині викликає питання - розмитий сюжет, аляповаті намагання налякати, наслідування інших фільмів, дивна, ні до чого не прив'язана, назва тощо. На першому або, принаймні, помітному плані, виділяється спроба зіграти на іменах та кричущих сценах, розріджуючи решту дій, тим самим імітуючи щось глибокодумне, що не є таким по суті.
Присутнє і те, чим стрічка вигідно відрізняється, наприклад: рівень гри залучених виконавців, тема творчості По та інтрига, котра, як не дивно, збереглася до самого кінця. Відповідно, можна вважати, що проект у Мак Тіга вийшов неоднозначним, у чомусь досяг успіху, десь - нещадно провис.
Зрештою, сама тема, піднята авторами, вимагала свідомо високий рівень до фільму, котрий просто неможливо утримати впродовж всього хронометражу, використовуваним арсеналом прийомів. І тут справа не у дрібницях, а у загальному підході. Не те, що К'юсак не витягує персонажа, зображуючи його або як нервового алкоголіка, яким По, насправді, і був у житті, а потім, як бездумного та помпезного графомана. Ні, вся справа в цілому, у поверхневому ставленні до всього основного рядка та поточних образів.
Як результат, картина ковзає по поверхні, майже нічого не торкаючись всередині. Слідування сюжетом оповідань письменника невиразне, обсяг та політ думки не помітні, на відміну від низки непотрібних, а то і дивних, деталей, які розвіюються і без того хитку атмосферу "Ворона". Грунтуючись на вищевказаному, можна стверджувати, що функція захопливості та довгострокового запамятовування у стрічці була задіяна вкрай мінімально. Той факт, що фільм у прокаті ледь відбив виробничий бюджет, цього разу, не є дивним.

Мультфільм "Джок" розповість глядачеві про вірного друга-цуценя, котрий виявляє мужність та рішучість у потрібні моменти, з честю виходить з випробувань, надісланих йому життям та допомагає своєму господареві.
Пригоди собачки виділяються перенасиченим мораллю сюжетом, який буде цікавий маленьким представникам суспільства, хоча з приводу цього є певні сумніви, та бридкою графікою. Персонажі прості та прозаїчні, музичні композиції, що трапляються у стрічці, примітивні та не спонукають до запам'ятовування.
Очевидною метою фільму є створення симпатії до головного героя Джока та помірної радості за продемонстровані ним досягнення у розумінні недоведеної теорії про перевагу розуму та уваги над силою. В цілому історія мила, але досить недбала та майже позбавлена особливостей, бо наполегливий підтекст пролюбов до наших менших братів, не можна назвати оригінальним рішенням.
Отже, мультфільм "Джок" є дуже посереднім представником анімаційної творчості. В озвучуванні приймала участь низка відомих особистостей, але чи вартий проект, хоча би найменшої, похвали - велике питання.

Невідомо, чи мала намір режисерка Шері Фольксон наслідувати класичні європейські комедії, але у своєї роботі під назвою "Пастка для нареченої" вона, навмисно чи ні, змішала всі відомі штампи сюжетів про зникнення, з тих чи інших причин, наречених з під вінця. Врезультаті, стрічка виявилася невибагливою, трохи неохайною та надзвичайно сентиментальною сумішшю шотландського гумору, локалізованої чарівності та путівника по остріву Хегг.
Щодо сюжету, то насправді ніхто не заманював наречених у жодні пастки, як свідчить прокатна назва, оскільки в оригіналі вона звучить як "Наречена-приманка", що більше відповідає подіям, котрі розгортаються на екрані. Різниця очевидна і без переказу сюжету.
Що стосується кінематографічних якостей картини, то, до її створення, режисерка, втім як і сценаристи, плідно працювали на телебаченні, і різниця між засобами, напрямами та особливостями, з дозволу сказати, теж очевидна. Тож місіс Фольксон зняла ще одне, так зване, телемуві, лише трохи більших масштабів. Видимі недоліки цього продукту частково загладжують скромні локації шотландських островів та наявність таких перевірених акторських кадрів, як Келлі Макдональд і Девід Теннант, а також неперевірених персоналій у ролях аборигенів Хеггу, що створюють досить барвисту місцеву атмосферу. Насправді, професійній частині акторського складу і особливо напружуватися не доводилося, оскільки фільм, як згадувалося, здебільше побудований на штампах, хоча ледь помітні, тонкі нюанси, до характерів своїх героїв їм вдалося привнести. За що їм шана та хвала.
Як висновок, "Пастка для нареченої" - цілком посереднє творіння, що ніяк не вплине на жанр та загубиться серед численної кількості подібних, але перед цим, все ж, збере певне коло глядачів.

Чи можливе кохання після пятдесяти та як розгортається пристрасть і секс на закаті життя? Ці питання задає Андре Тешіне - автор стрічки "Незакінчений роман" за мотивами твору Філіппа Джана.
Головні герої фільму обтяжені досвідом, який вони здобули до початку показаної історії. Агент з нерухомості Жудіт, котру виконує Кароль Буке на піку свого образу королеви холодного гламуру, веде пошуки, скоріш за все щастя, шляхом, доволі, безладних та нерозбірливих зв'язків. Френсіс у втіленні Андре Дюссольє, успішний письменник, батько та дід. Дві людські істоти, котрих потріпало життя, збагативши досвідом.
Картина знаходить своє призначення у хроніці цієї зустрічі, водночас наповненій чимось обіцяючим та отруєній привидами з минулого. Іноді ці привиди вельми тілесні, наприклад Аліс (Мелані Тьєррі) - дочка Френсіса, що своїм зникненням надає стрічці певну тональність, або Анна-Марія (Адріана Асті) - колишня коханка Джудіт та приватний детектив, що теж відобразилася на обох.
Дія стрічки розгортається у Венеції, котру Тешіне показав не як місто-музей та туристичну мекку, а як звичайне місце зі своїми мешканцями та побутом.
"Незакінчений роман", хоч і має делікатний баланс між мукою та безтурботністю, чіткі ознаками стилю автора та певну атмосферну сутінковість, не отримав глядацького визнання, не згадуючи вже про повний комерційний провал.

Лілі Коллінз дочка шанованого співака Філа Коллінза, досить добре виглядала у скромних ролях, що були у неї до того, як автори "Білосніжки: помсти гномів" довірили їй головну. Але, все ж таки, мило-харизматичного з приємними рисами обличчя далеко не завжди достатньо, навіть для екранізації казки. Так от, якщо заглянути у загальний контекст стрічки, тоболісного враження довго шукати не доведеться з причини того, що воно майже на поверхні.Незрозуміло, навіщо були залишені, так контрастуючі з білим оточенням, широкі чорні брови.? У Білосніжки-брюнетки.? Можливо, це недоторкана гордість акторки.? Можливо, оригінальний, що цілком сумнівно, загин сценаристів.? З цим годі,зрештою, зовнішність - суто індивідуальне сприйняття. Але куди дівати гру, що показала вищезгадана особа.? Рівень зовсім не зірковий. На тлі окресленого, можнадодати, більш ніж, чудернацький сюжет з толерантними гномами на ходулях, відсутність яскравих другорядних персонажів, жахливі декорації, що виблискують фальшою, та і взагалі - дуже слабкий, навіть для дитячого, фільм. Лише величнаДжулія Робертс самотужки держить планку та прикрашає своєю участю весь цей сумнівний проект. Саме за неї тримається вся нечисленна казковість.
Отже, "Білосніжка: помста гномів" - це вкрай невдала версія всім відомої історії. З такими жалюгідними сюжетом та оформленням, притягнутими гумором та діями, у більшості посередньою грою, залишається таємницею, як змогла картина заробити у прокаті.? Казка відверто спотворена на голлівудський манер, без очевидних поглядів, які би дозволили без критики прийняти таку інтерпретацію, махнувши рукою на недоліки.

Схоже, криза сценаріїв у Голлівуді продовжила набирати оберти і у 2012 році, що теж відзначився фільми-клонами, адже інша "Білосніжка" піджимала виходом на екрани у ньому дану. Щоправда, стрічки мали дещо відмінні акценти своїх історій.
"Білосніжка: Помста гномів "- це чергова інтерпретація ортодоксальної казки, з основними символами та персонажами, від котрої не варто очікувати чогось надзвичайного.
Чи не єдиною несподіванкою стрічки стала поява Джулії Робертс у образі, не те щоб злої, але трохи цинічно-саркастичної та меркантильної мачухи. ЩодоЛілі Коллінз, то не можна зауважити про її особову органічність у ролі Білосніжки, однак, порівняти з неліцензійною копією Одрі Гепберн - цілком. Зовні приємна, адже добра копія краща за поганий оригінал. Армі Хаммер теж показав натягнуту гру, котра на відстані від еталонної.
Сюжет стрічки, наче, і містить певні рішення, але вони незначні, тому й не залишають бажаного враження. Наприклад, гноми стали представниками різних рас... Може хтось і оцінить американську толерантність, та до чого вона у класичній казці.? Процес спілкування з дзеркалом сценаристи помітно ускладнили, керуючись якимись своїми задумками, але від цього він нічого суттєвого не отримав. Головна героїня, стараннями тих же сценаристів, додала до звичного становища жертви ще і борця за справедливість.
Отже, "Білосніжка: помста гномів", маючи мінімальні переваги, дивує зовнішньою фальшею, що виражається, насамперед, у жалюгідних декораціях, при тому, що кошторис картини складав 85 млн.$.Фільм не залишає післясмаку справжнього дива, тому рекомендувати його можна, хіба що, в ознайомчій якості.

Стрічка режисера Девіда Кроненберга "Небезпечний метод" заснована на п'єсі Крістофера Хемптона"Зцілення розмовою", до речі, він же виступив і у якості сценариста. А згадана п'єса, у свою чергу, черпала натхнення з книги Джона Керра "Найнебезпечніший метод". Та чи доцільним був такий ланцюг творчих старань.?
У картині йдетьсяпро методику батька психоаналізу Зігмунда Фрейда та його продовжувача ідей Карла Густава Юнга, котрий зійшов зі шляху вчителя, створивши свою теорію, зокрема, про поняття "архетипу колективного несвідомого",тобто чогось примарного та виключно теоретичного. Фільм детально демонструє складні стосунки двох вчених, їх початкову дружбу та неминучий розрив, заснований на різних поглядах та переконаннях. Сюжет ґрунтується на сумнівній історії зцілення Юнгом, за допомогою свого методу, злегка навіженої мазохістки Сабіни Шпільрейн, у виконанні Кіри Найтлі, котра отримала психологічну травму від батька і бла-бла-бла... та подальшу спокусу від лікаря, сімейного чоловіка, який, очевидно, був не байдужий до одужуючих пацієнтів ...
Навряд чи стрічку можна назвати чудовою, незважаючи на причетність майстра Кроненберга. Так, доктори-аристократи в обличчях Фассбендера та Мортенсена, звісно, виглядали переконливо, як власне і Кассель у ролі недолугого психоаналітика-анархіста, чого не можна зауважити про Найтлі, хоча кривлялася вона добре.
Згаданий режисер відомий специфічними, нестандартними, у більшості цікавими авторськими роботами, незалежно від жанру. Він знає, як привернути увагу глядача, чим взяти його, має свою думку та певний стиль. На жаль, "Небезпечний метод" важко віднести до одного з таких витворів.
Навіть враховуючи те, що фільм досліджує сексуальні теми, психологію, певною мірою, елементи BDSM, він не зацікавить широкого глядача з причини своєї нудності та крихкості теорій, освітлених у ньому,відсутності визначеності. Дехто скаже, що картина для мислячого глядача. Ну то прапор їм у руки, всім відомо, від кого йдуть подібні вислови - від тих, хто завищує власну вартість.
Можливо, Кроненберг навмисно показав історію у такому форматі - без витриманої моралі, без звичних переконань, так би мовити, без чорного та білого. Просто, от вам життя, от люди, от дії, думайте та вирішуйте самі на чиєму боці волієте бути...

"Екологічний" мультфільм "Лоракс", знятий по мотивах дитячої книги, дуже відомого у Америці письменника, наголошую - популярного саме там, розповість глядачеві про порятунок від чергової "урбаністичної катастрофи" у досить отруйних кольорах.
Отже, є якесь пластикове містечко, де населення масово співає та радіє, але, насправді, підстав для цього немає, бо живуть вони на обмеженій території, без будь-якої живоїрослинності, та купують повітря у місцевого "олігарха". Хто винен? Зясувати це доведеться маленькому хлопчику, котрий наполегливо домагається симпатії дорослішої дівчини. Майже за Фрейдом... Але для здійснення цього йому потрібно вийти з міста та дізнатися безліч секретів від "екологічного злочинця" у вигнанні...
А хто ж такий, власне, Лоракс, спитаєте ви. Це місцевий "зелений активіст" магічного походження та рудого кольору, щось безформене, але дуже пухнасте та розмовляє голосом Денні ДеВіто.
Взагалі, незрозуміло з чим пов'язаний комерційний успіх мультфільму. Він вкрай простий та невигадливий, з типажами, у більшості, набратими за шаблоном. Сюжет, відповідно, легко передбачуваний, а хорові співи, на мій погляд, взагалі зайві та дратівливі.
Як висновок, анімаційний фільм "Лоракс" можна оцінити, лише, як типову роботу, з набором все ще працюючих заготовок. Конкурентом популярних стрічок його назвати важко, рекомендувати до перегляду не дозволяє совість.

Скажімо так: Меріл Стріп - талановита особистість, але сказати те саме про режисерку Філліду Лойд, на жаль, неможна.
Більше того, невідомо з якої причини, згадана актриса у ролі Маргарет Тетчер у картині "Залізна леді", також показала себе з ненайкращого боку та, навіть за таких умов, витягла на собі цей кінопродукт, по праву отримавши за це "Оскар".
Сама стрічка, окремо від гри Стріп, зацікавить глядача набагато менше. У ній проглядається і надмірна пафосність, і претензійність, і затягнутість у поєднанні з зайвою ідеалізацією образу "залізної" політикині.
Історичний контекст у фільмі розкривається через, вибачте, затемнений стан мозку літньої екс-прем'єр-міністерки, котра постійно бачить перед собою привид давно померлого чоловіка у виконанні Джима Бродбента. У той же час, іноді він з'являється живим та справжнім, але щоб зрозуміти, де саме, за сюжетом, знаходиться видіння, а де реальна людина під час перегляду не так просто, виникає певна плутанина. Що цікаво, живий прототип історичної постаті, тобто сама Маргарет Тетчер, особисто була напрем'єрі, присвяченій їй, стрічки. У свої, на той час, 86 років! Сповна розумом, з відчуттям гумору та пристойного вигляду. Браво!
Отже, "Залізна леді" -це, досить, середнє, навіть посереднє, кіно про сильну, впливову, велику політичну фігуру, чи не єдиною перевагою котрого стала виконавиця головної ролі. За чутками, Тетчер була не дуже задоволена відображенням свого образу, скоріш за все, справа тут більше у сюжеті та його особливостях, а ці питаннях вже до сценаристів... Напевно, ніхто з розумом не захоче побачити себе на екрані, хоч і у героїчно- драматичному світі, але з маразмом ...

Очевидно, режисер Кріс Рено добре знався на смаках локальних, потенційних, цільових глядачів або їх батьків, коли приступав до роботи над мультфільмом "Лоракс". Як результат - перший тиждень прокату Північною Америкою повністю покрив витрати створення анімації і далі - повний комерційний успіх. Особисто для мене - незрозуміла тенденція. Стрічка не є такою, що могла би зацікавити широкі маси та і не конкурує з більшістю анімаційних хітів. Ну, заокеанці мають свій смак, а доктор Сьюз - просто таки ікона дитячої літератури для них. Більше того, культовий статус автора першоджерела багатьом з них дозволяє не помітити очевидних недоліків - занадто спрощену мораль, банальний сюжет та дуже карамельно-отруйний світ мультфільму. Не дуже зрозуміло на кого розраховували творці: для дітей шкільного віку - барвисто та просто, романтична історія занадто наївна для підлітків, а про батьків, двох вищевказаних категорій, здається взагалі не думали. А ще, музичний компонент, у випадку "Лоракса", тільки погіршує все означене, особливо у невиразному дубляжі хорових співів.
Я висновок, "Лоракс", навряд чи, викликає цікавість, хоч трохи схожу з американською, мабуть особливості сприйняття даватимуться взнаки, втім як і інші екранні твори за доктором Сьюзом, такі як "Грінч, викрадач Різдва" наприклад.

Картина Філліди Лойд "Залізна леді", безумовно, має помітну соціологічну складову ідеології. Простіше кажучи вивірене політичне потурання непокірним масам.
Режисерка публічно зізналася у обожнюванні особистості Маргарет Тетчер під час свого посвячення у кавалери ордену Британської Імперії за внесок у національне кіно, хоча його мало хто помітив. Ось тільки, адекватно висловити свою симпатію на екрані у неї не зовсім вдалося. Хоча все залежить від розуміння ступеня адекватності. Якщо дивитися на ікону фемінізму та зразок сильної жінки-політикині у чоловічому світі звичайного середньостатистичного громадянина демократичного суспільства з боку нетрадиційних вподобань авторки, то більш-менш зрозуміло. Але є й інший бік легендарного образу, де вона хотіла бути зразковою дружиною для чоловіка та люблячою матір'ю для своїх дітей. Таким чином, видатна особистість знижується до побутового рівня, так щоб миряни були спокійні, в усвідомленні того, хто ними керує, тобто така сама, близька до більшості людина, котру турбують абсолютно ті ж проблеми, що і їх. І тут постає питання - чи не має та позиція присмаку, по меншій мірі, лицемірства.?
Як би там не було, Лойд не вдалося зняти видатний твір з кінематографічної точки зору, та і сумбуру в історії вистачає. . Багато хто спирається на те, що фільм врятувала Меріл Стріп своєю блискучою грою, але цей аргумент не завжди витримує критику, бо найяскравіша акторка, котра грає у фальшивці, неминуче, втрачає опору під ногами.
Отже, спекуляція на всіми знаній історичній постаті не зробила кіно таким, що виправдало сподівання, хоча стрічка мала успіх у прокаті. Мабуть глядача зацікавила саме добре спланована рекламна компанія, бо другий раз дивитися картину, навряд чи, у когось виникне бажання.

Знову Шекспір у сучасній обгортці.? Та ще і як режисерський дебют Ральфа Файнса, котрий одночасно зіграв у ньому головну роль.? Мода на Шекспіра - вона така - є щось пов'язане - добре, немає - теж непогано, ніхто не сумує.
Фільми, близькі до джерела творчості згаданого митця, насправді не можуть бути дуже поганими, хоча би з-за самого тексту, дуже вже він яскраво викладений. Все одно, магічна промова та думки, вбудовані у неї, тягнуть загальний зміст, яким би слабким він не був. Класичний геній, що тут мовити... Глибина, що властива майже всім його творам, навіть не найвідомішим, знову і знову змушує поклоніння перед цим автором.
Так от, "Коріолан" розповідає про талановитого римського полководця Гнея Марція, безстрашного воїна, але далекого від інтриг та підкилимних ігор, через що він і постраждав, аж до вигнання з Риму. Тож, палаючи від гніву, Гней приєднується, поступаючись принципами, до давнього ворога Тулла Ауфідія в обличчі Джерарда Батлера. Далі починається шлях помсти та смерті...
Все це у картині Файнса представлено за сучасним манером криміналу: вогнепальна зброя, стрілянини, костюми згідно епохи, ток-шоу тощо. Чесно кажучи, досить незрозуміле та не зовсім виправдане рішення: стародавній шекспірівський текст часом виглядає досить вичурним та манерним в оточенні сьогодення. Думки першоджерела все ще актуальні та гострі для нашого покоління, але метод їх ствердження обраний досить грубо. Сюжет стрічки також не світить якимись особовими знахідками, старанно слідкуючи за оригіналом, і лише актори відпрацьовують переконливо. Крім згаданих, котрі виконують головні ролі, можна відзначити незрівнянну Ванессу Редгрейв, Джессіку Честейн та Браяна Кокса.
Як підсумок: для дебюту - задовільно. Стрічка є вторинною, її можна тільки слухати, майже нічого не втрачаючи. Файнс нічого не зіпсували, але й абсолютно нічим не посилив дію оригінальної пєси на свідомість глядачів. "Коріолан" не мав успіху у прокаті та визнання від суспільства.

Стрічка під назвою "Дуже небезпечна штучка" розповідає про певнукрасуню, котра з метою налагодження добробуту, а разом з ним і особистого життя, намагається засвоїти професію судового пристава. Процес вручення приписів проходить у жанрі легковажної комедії та серед клієнтів містить ексгібіціоністів поважного віку та старого шкільного друга, з яким не склалося. На ньому і зосереджується головна героїня у спробах привести до суду та отримати нагороду, бо фінанси, як то кажуть, співають романси. Ну і звичайно, міжстатева хімія, котра проявляється дивними способами, властивими американській комедії.
Кінобезтурботно просте, схематично окреслене, з сюжетом, необтяженим умовностями та деталями. Комусь воно може здатися милим і приємним, хтось побачить нав'язливість, штучність та передбачуваність.
Головну персонажку Стефані виконала типажна Кетрін Гейгл, привабливій зовнішності котрої у фільмі було приділено достатньо уваги камери. Компанію їй на екрані склали: Джейсон О'Мара, Шеррі Шеперд, Джон Легуізамо, Фішер Стівенс та інші. Згадувана прогнозованість оповіді, за великим рахунком, не має особливого значення, бо картина не претендує на звання величного шедевру.
Як підсумок: "Дуже небезпечна штучка" нікому не зіпсує настрій, але, навряд чи, й додасть його. Фільм рясний на кумедні сцени середньої якості, має романтичну лінію на рівні серіалу, гарних, здебільше зовнішністю, акторів та зовсім невибагливий сюжет. Підійде для разового перегляду у компанії.

Як можна було припустити, виходячи з ролей, котрі зіграв Ральф Файнс у кіно, він повинен був бути тонкою, мислячою та порядною людиною. У деякій мірі, це було підтверджено його режисерським дебютом - однойменною екранізацією трагедії Вільяма Шекспіра "Коріолан", що стала лише учасником берлінського фестивалю, не отримавши ні нагород ні, згодом, загального глядацького визнання.
Багатьох здивував абсолютно неоднозначний вибір дебюту: ця пєса ніколи не була серед найвідоміших творів класика англійської літератури, а сама тема, тим більше накладена на сучасні реалії, досить специфічна. Так, звичайно, першоджерельна трагедія про непомірну гордість та посилене почуття честі та гідності. Такі обтяжуючі якості належали давньоримському полководцю Гнею Марцію, прозваному за завойовницькі здобутки Коріоланом. Так, вона, як би зараз сказали, про соціальну неадаптацію солдата, його психологічну вразливість поза полем бою, слабку здатність до спілкування та поступок. Так, мова заходить також про сутність влади, але не всієї, а її форми, яка зараз вважається чи не найкращою в організації суспільства, а саме демократії. Йдеться про глибоку сутність та природу натовпу, жадібного до хліба та видовищ, і, за умови позбавлення цих простих радощів, готового до негайного бунту та чорної невдячності. Своєю стрічкою Файнс ще раз демонструє, що Шекспір настільки архетипний, що його творіння актуальні донині: окремі сцени, що розгортаються в уявному Римі, будуть впізнавані для багатьох, а людей складу та масштабу головного героя в усі часи чекатиме лише неприродня смерть. Так, ні Шекспір ні режисер не дають однозначних відповідей, зрештою, однаково-типове ставлення до героїв - це провал драми. Але потім ставляться питання, які кожна свідома людина, рано чи пізно, повинна задати собі... Попри зазначене вище, картина мабуть мало кого спонукала до роздумів, хоч і знята пристойно.
Персонажів виконували, крім самого Файнса, Джерард Батлер, Ванесса Редгрейв, Джессіка Честейн, Браян Кокс та інші. Очевидно, поетична промова героїв теж стала перешкодою у сприйнятті фільму для сучасного глядача, котрий відвик тренувати свій розум.
Загалом, стрічка не мала успіху, з тих чи інших причин, не дивлячись на присутню оригінальність та класичну основу.

"Отже, війна" - це шпигунська комедія з невибагливим сюжетом про протистояння двох спеціальних агентів у боротьбі за володіння серцем однієї обмеженої дами. З самого початкумаємо справу з низкою суперечностей. По-перше - Різ Візерспун, котра виконує роль цієї самої дами, з великою натяжкою є взірцем самки, що претендує на звання "прекрасного та рокового об'єкта поклоніння". Добра актриса, але гендерно слабко конкурує з парою близькою до голлівудських ідолів. Хоча, можливо, таким і був задум...
Далі. Двоє друзів-чоловіків просто конкретно завелися, коли виявилося, що особа їхніх претензій, відповідно до суто жанрових вимог, випадково збігається на одній дівчині. Під час перегляду фільму, важко позбутися думки, що це суперечка заради самої суперечки, щоб довести, хто з них крутіший. Кохання тут прикручена збоку гайками. І один з епізодів у кінці це підтверджує, коли виявляється, що вони також дуетом змагалися за попередню жінку...
Повернемося до головної героїні - Лорен. Добре, зовнішній вигляд - справа смаку. Але самостійністю у особистому плані вона точно не сяє.Кожен крок, або дію, з сексом включно, жінка погоджується зі своєю навіженою подругою, бо після значної перерви у стосунках, губиться від такого щедрого приходу у обличчі двох красенів, котрих передали Том Харді та Кріс Пайн. ЇЇ метання виглядають смішно, хоча, з іншого боку, це ж комедія, як ніяк, тому і притягнутий за вуха сюжет потенційно пробачливий.
Тіль Швайгер з'являється у стрічці другорядним персонажем-поганцем.
Однак, незважаючи на вказані вище моменти, фільм "Отже, війна" не можна віднести до поганого.По-перше, моралізувати голлівудську комедію, мабуть, все ж таки не варто, різницю менталітетів теж треба брати до уваги, такий у них гумор, за 10-12 років він стане значно гіршим.По-друге, Різ Візерспун багатьом до вподоби, як зовні, так і творчо.По-третє, якщо відкинути деяку незграбну оболонку, то картина не така вже й погана в основній та технічній частині, як розважальна звичайно. А у поодиноких місцях, навіть, проблискує дотепністю. Взагалі, рахунок плюсів теж не порожній, тому,говорячи без латини, дивитися можна.

Долго я не мог решиться посмотреть этот фильм. Скорее всего не потзывам о нем конкретно. Скорее всего начитался и наслушался разных мнений о самом Тимоти Шаламе.
Я достаточно взрослый чтобы понимать факт - грамотности теперь у людей нету практически ни у кого. Воспитания тоже в общем то почти ни у кого. Говорить о душе.... Сложно.
Это все было в старые добрые времена.
Вопреки всем мнениям я увидел то, что, судя по отзывам, никто совсем не увидел.
Я увидел мальчишку. Которому было уготовано стать королем.
Который был с большой душой, открыт ко всем и всему.
Я увидел сомнения и увидел страх перед будущим и своим и своей страны.
Я увидел козни вокруг.
Оказывается Шаламе, чего уж там, великий мастер актерского мастерства.
Настолько все было прожито... У меня есть с чем сравнить. У меня сын подрастал когда, то все внутренние страхи, борьба в этом мире за свое мнение и свое место - все похоже и в те времена и сейчас.
Сейчас сложности в культуре и душе, в те времена было более жестоко. Даже ведь пистолета еще не было.
Быть руководителем весьма сложно.
И здесь были даны советы, которыми можно и нужно пользоваться и сегодня.
Сложно не только страной руководить. Сложно бывает собой руководить, чтобы сделать дело и не опростоволоситься.
И если вдуматься что тогда молодой мальчик становясь руководителем страны - королем - сомневался и старался понять.... То руководители стран сегодня не совсем адекватны в своих стараниях и направлении развития. Во многих странах.
Так что такой фильм весьма своевременно вышел. Только вот судя по отзывам людям совсем все равно чего он там думает....И почему так же надо думать и сегодня. Это огорчает.
Тут важны не точность исторических событий - даже самые умные историки не смогут сейчас все это восстановить. Тут важно что впоследствии все таки этот король стал великим! И он не зря стал королем! Это самое главное историческое событие.
На таких фильмах учиться надо - как стать руководителем себя и своего дела. Имеется в виду не обязательно быть владельцем или директором. Достаточно делать свое дело красиво, со знанием, виртуозно-артистически. Это может быть и бухгалтер и повар и парикмахер.
И надо отдать должное фильму - создатели великолепны.
Актерский состав на высшем уровне. Мне тепрь нестерпимо хочется посмотреть другие работы Шаламе. Он весьма разносторонний артист.
Абсолютно всем рекомендую смотреть данный фильм.
Ивсматриваться в глаза, пытаться увидеть душу, мысли, увидеть как создается человек.
Приятного вам просмотра!!!

Давід Фонкінос, французький романіст з десятком престижних літературних премій, зробив спробу, разом зі своїм братом Стефаном, перенести на екран один зі своїх романів під назвою "Делікатність".
Своєю структурою цей кінематографічний дебют, що отримав назву "Ніжність", у деякій мірі намагається оскаржити загальновизнані правила. Він починається як сентиментальна комедія, яка, однак, триває не більше півгодини, продовжується драмою, котра, знову ж таки, перетікає у щось іронічне на завершенні.
Франсуа та Наталі, котрих виконують Піо Мармай та Одрі Тоту відповідно, закохуються та згодом одружуються. Типова на перший погляд ситуація, молодята надзвичайно зворушливі, трохи навіжені, щасливі і таке інше... Брати Фонкінос, очевидно, мали на меті, приділяючи час інтимному життю героїв, перш за все, створити живу емпатію у глядача до цієї пари, котра розпадеться з трагічної причини, що не підлягає їх контролю. Далі Наталі намагається вижити за допомогою повного занурення у роботу в шведській компанії та зустрічах з подругою Софі у втіленні Жозефін де Мо. Вона відкидає флірт та протиставляє свій мовчазний біль спробам спілкування аж до появи Маркуса, майстерно переданого Франсуа Дам'єном, персонажа трохи дивного вигляду, з деякою невловимою харизмою наївності
Оповідь та постановка "Ніжності" в цілому коливається між комедією та драмою, загальна картина тримається виключно на тонкій акторській грі та сентиментальних імпульсах. І якою б не була кінцева мета авторів стрічки, вони зупиняються на певній невизначеності, котра підриває фільм, що має і так крихку конструкцію, зсередини.

Чергове кіно від МакДжі для універсальної аудиторії: романтика - жінкам, екшен - чоловікам. Суміш виявилася такою, що запеклі ентузіасти-кінолюби чи навіть периферійні кіно-сноби могли би заплювати фільм, але загальна маса глядачів проковтнула видовище, а це визначальний фактор успішності у наш час. Судіть самі, "Отже, війна" опинилася в майже у безпрограшній ситуації завдяки акторському складу, від "солоденьких" Тома Харді та Кріса Пейна мліє більша частина жінок (навіть тих, котрі цього не визнають), незважаючи на те, у яких стрічках вони з'являються.
Отже, фільм розповідає про завзяту боротьбу двох агентів невизначеної секретної служби, що за сумісництвом є ще і друзями, котрі намагаються підкорити серце однієї і тієї самої дівчини. Більше того, вона, отримавши передозування самотністю, взагалі не може прийти до тями від неочікуваної уваги та визначитися - хто з них кращий. У цей час чоловіки, використовують традиційні шпигунські хитрощі за право володіти Лорен.
Метання головної героїні у виконанні Різ Візерспун може здатися безглуздим, але така вже данина комедійногожанру, бо особливих скарг до гри акторів немає, вони відпрацьовують професійно. Тіль Швайгер в образі лиходія теж не вдарив у бруд обличчям.
Окрім загальної несерйозності стрічка має менш значущі недоліки, наприклад монтаж та операторську роботу, бо ці фактори очевидно вимагали кращого підходу. Багатосцен у фільмі виглядають, досить, поверхневими та ганебно підігнаними під сюжет.Тим не менш, акторська складова згладжує ситуацію, з кастом МакДжі не прогадав.
Як висновок, маємо не гіршу версію романтично-динамічної комедії, звісно, далекої від естетичного кіно, але тої, що з лишком окупила витрати під час прокату.

За великим рахунком, картина Тейта Тейлора "Прислуга", що має оригінальну назву "The Help", заслуговує на увагу, особливо на просторах тієї низки країн, де досі, у тій чи іншій мірі, квітнуть расові забобони.
Сюжет стрічки переносить глядача у 60-ті роки ХХ століття, у час високих зачісок та спідниць-дзвіночків, коли кожна жінка виглядала відповідно статі навіть із сигаретою у руці. Однак, мінімум жіночності випадало на частку афро-американських представниць, долею яких було домашнє господарство у великих будинках білих людей.
Рудоволоса Скіттер, котру виконує Емма Стоун, повертається до свого містечка після навчання та намагається доступними методами вплинути на несправедливе ставлення до темношкірих, що напівспонтанно виливається у написання книги... Звісно, це відображається на відносинахз оточенням, як на подругах та особистому житті, так і на самій прислузі...
Колективний образ прислуги у картині показаний майстерно - у той час це ті люди, від яких очікували максимальної господарської ефективності та мінімальної розумової активності.
"Прислуга" - органічна стрічка за більшістю планів, з доброю акторською грою від Віоли Девіс, згаданої вже Емми Стоун, Октавії Спенсер, Брайс Даллас-Говард, Джессіки Чештейн та інших у тому рахунку.Більше того, це зовсім не абстрактне кіно, а спрямована драма, у котрій присутні дотепні та навіть кумедні епізоди, що покликані змушувати глядача замислюватися про толерантність.
Отже, якщо розглядати стрічку тільки через призму простого прокатного кіно, то навряд чи вона матиме успіх та приверне увагу великого кола глядачів, бо, на жаль, все це значно зміщене у бік великобюджетного ширпотребу на інші, необтяжуючі теми.