Рецензии на фильмы и сериалы

Такі фільми, як "Менді" виходять, на щастя, нечасто, завдяки цьому можна згадати про присутність якоїсь оригінальності та особливого авторського бачення. Але чи для всіх картина виглядатиме особливо.? Звісно ж, ні.
Події розгортаються у 1983 році в американській провінції, навколо дроворуба Реда Міллера та його дружини Менді. Сімейне життя руйнується в один момент волею випадкової зустрічі, що дає поштовх подальшим трагічним подіям, котрі, у свою чергу, спонукають Реда вийти на шлях помсти
На перший погляд, шаблон сюжету є типовим для стрічок про "вендетту", тому авторам треба було внести до нього щось особливе та незвичне. Оповідь можна поділити на дві частини, власне, режисер сам їх виокремив за допомогою назви. Перша - знайомство з головними героями та негідниками, щедро здобрене психоделічною гарячкою. Друга - власне, помста Реда у цілком трешовій манері. Видно, що режисер Панос Косматос, для котрого "Менді" стала другою повнометражною роботою, не поспішав з постановою кожної сцени: вони такі до нудоти тягучі, що прискорення швидкості відтворення ніяк не впливатиме на сприйняття, головне впевнитись у тому, що воно потрібне. Періодично з'являються анімаційні вставки під стать основного напівхаосу. Музичним супроводом можна катувати чутливі душі. Антагоністи представлені різношерстною масою - від обдовбаних сектантів до, схожих на байкерів виродків, котрі нагадують демонів.Зрозуміло, що даний фільм не є веселим - це авторський драматичний трилер, хронометраж котрого не кожен підкорить, не дивлячись на присутність кривавих сцен, з сокирою власного виробництва включно.

Головну роль зіграв Ніколас Кейдж, можливо це його найкраща гра останніх часів, на жаль, традиційно не у найкращому проекті. Андреа Райсборо передала образ Менді, художниці трохи "не зі світу сього". Поганець-релігійний фанатик дістався актору Лайнасу Роучу. У епізодах з'явилися Білл Дьюк та Річард Брейк.
В цілому, фільм "Менді" вийшов далеко не кращою авторською кінострічкою. Може сподобатися апатичним пацієнтам спеціалізованих закладів, шанувальникам трешу та тим, хто вважає себе налаштованим на особливу інтелектуально-чуттєву хвилю та бачить недоступне звичайним смертним. Більшість глядачів неспішний розвиток подій стрімко хилитиме у сон. Головне витримати першу годину, далі жвавості додасться.

Стрічка "Уна" є екранізацією пєси "Чорний дрізд" шотландського письменника Девіда Гарроуера, він же виступив у якості сценариста фільму, сюжет якої був навіяний реальними історіями. Безумовно, обрана тематика вкрай непроста і кожний, хто береться її розкривати, може підпасти під доцільну критику в питаннях моралі. Чи може в подібних відносинах бути справжня любов, чи тут мають місце лише її банальні форми збочення.? І як долати таке тим людям, котрі пройшли через подібне.?
Видно, що австралійський режисер, на той час дебютант, Бенедикт Ендрюс взявся за нелегку кінопостановку, котра ще й ускладнилась відсутністю досвіду. В результаті вийшла цілком нудна та провокаційна мелодрама, де найгостріші кути намагалися згладити дивною постінцедентною поведінкою дорослих людей. Про глибину історії згадувати недоцільно. Більшість сцен фільму відбуваються на складі, від діалогів, на начебто серйозні теми, тхне наївністю, оповідь тягуча з відчуттям затягненості хронометражу. Візуально картина теж нінащо не претендує.

Трохи витягує фільм з негативних вражень виконавиця головної ролі Руні Мара, що непогано передає емоції та і, чисто естетично, виглядає добре. На її фоні явно програє Бен Мендельсон, його персонажеві бракує переконливості, швидко промайнув Тобайас Манзіс. Про інших акторів особливо згадувати нічого.
В цілому, "Уна" предстала, доволі, депресивним, нудним та прохідним мелодраматичним фільмом, що недолуго піднімає серйозні теми, переповнений наївністю та залишає питання - "то хто ж з них більше схильний до розладів, та чи випадково жертва стала нею взагалі.?"

Свою повнометражну кінокартину "45 років" британський режисер та сценаристЕндрю Хейприсвятив взаєминам літньоїподружньої пари, що має за плечима 45 років спільного життя. Після інформації, на котру ніхто не сподівався, дружині додається черговий головнийбіль - усвідомлення того, що серце її чоловіка може все ще належати тій молодій жінці з минулого, про яку йдеться у повідомленні...
На перший погляд, герої фільму Кейт та Джефф Мерсери - цілком звичайне подружжя, що одноманітно та нудно проживає свої дні. Затишний будинок, улюблений пес, друзі, що часом нервують, відвідування кафе, рідкі подорожі... Загалом, така собі середньостатистична сім'я на заслуженому відпочинку. Та трагічні новини змушують цих людей пройти важке випробування, що кидає тінь на всі попередні 45 років.
Шарлотта Ремплінг та Том Кортні цілком переконливі у своїх образах, але головним героям досить складно співпереживати, враховуючи їх досвід настільки довгого спільного життя та ті, майже, безпідставні емоційні випробування, у котрих вони загрузли на старість. Прожити разом майже півстоліття і врешті зрозуміти, що у самої близької тобі людини є величезна таємниця, що ховається у серці всі ці роки. І те повідомлення, ніби отруєне зерно, починає пускати коріння у стосунки головних героїв, котрих, здавалося би, після такого часу разом, вже ніщо не повинно чіпати.
В цілому, у Ендрю Хея вийшла дуже нудна, тиха та мало актуальна, з точки зору літніх відносин, драма з нескінченними розмовами та довгими сценами, що показує один тиждень дивного емоційного підйому, котрий взагалі не повинен був мати місце.

Південноафриканська стрічка "Цоці" вийшов трохи притягнутим, що не завадило йому отримати, свого часу, Оскара у номінації "кращий фільм іноземною мовою". Любить тамтешнє журі усілякі "душевні" історії, тут ніде не подітися - традиція. У стрічці розкривається чуттєва історія людини, яка щільно трималася на шляху до повного падіння, але змінилась.У безжалісному злочинцеві щось перемкнуло, що дало поштох до процесу поступового перетворення відморозка Цоці у добру людину Режисерське місце за Гевіном Худом, котрий сам народився та виріс у Йоганнесбурзі, тому про хід тамтешніх справ повинен мати уяву.
Відомих акторів у кадрі немає, але грають вони переконливо, особливо виділяється той, що втілив перетворення головного героя. Інші персонажі також, досить, колоритні - запамятався коп-недомірок, Бостон та Міріам, котра допомагає Цоці з турботою. Герої розмовляють місцевими мовами і лише зрідка можна почути англійську, музичний супровід з африканських виконавців. Візуально оператор вибрав правильні плани нетрів та міських кварталів.
У когось може викликати невдоволення відкритий фінал, бракує якоїсь післямови або логічної завершеності.
В цілому, "Цоці" - посередній драматичний фільм з душевною, але мало реальною історією.

2014-й рік, 92-річний німець Едуард Леандер, після смерті дружини, приймає спонтанне рішення вирушити на окупований схід України. Причина цьому - його минуле у роки Другої світової війни, під час служби у вермахті, та давно втрачена любов. Компанію Едуарду складають онука Адель та українець Лев
Невідомо, чи знайомий режисер та сценарист фільму "Остання подорож Леандра" Нік Бейкер-Монтейс з романом Джонатана Фоера "Все ясно", та чи бачив одноіменну екранізацію 2005-го року, але його роботу можна легко прийняти за варіацію вищезгаданої стрічки. Тільки от, під час перегляду "Останньої подорожі", хочеться або спати, або лупити себе по лобі через непроглядну наївність та дурість того, що відбувається на екрані. Звичайно, бажання їхати у зону бойових дій у пошуках людини через 70 років, можна списати на маразм, хоча Леандер не схожий на ідіота, та навіщо ризикувати життям онуки - незрозуміло. І це тільки один приклад. Мабуть, без присутності "гарячих" тем дану картину, швидше за все, мало хто захотів би дивитися. А так є і війна на сході, і тематика нацизму, і конфлікти поколінь Та навіть з цим, "Остання подорож Леандера" настільки нудна, наскільки може бути нудним щось у жанрі драми. Ніяк не реабілітують картонні діалоги, регулярні перегравання акторів другого плану та штампи стрічок з тематикою Другої світової. А там, де сюжет починає серйозно пробуксовувати додаються сцени, котрі не несуть жодного змісту, окрім затягування часу, а персонажі намагаються викликати жалість у глядача.
Виконавці головних ролей зробили все можливе, щоб не було байдужості до їх образів. Юрген Прохнов втілив Едуарда, Петра Шмідт-Шаллер зіграла онуку, котра не кидає діда напризволяще, Тамбет Туйск був Левом - "руським але українцем", як він сам говорить, родину котрого зачепила хвороба сепаратизму.

Що стосується зображення України, то тут все сумно. Незважаючи на те, що зйомки відбувалися на її території, сценаристи не проконсультувалися стосовно хронології подій та не розібралися у суті того, що відбувалося. Виглядає це, доволі, однобоко та залишає сумнівні враження. Отже,"Остання подорож Леандера" вийшла досить нудною та прісною. Немає у ній ні доброго сюжету, ні душевності.

Не зовсім дитяча казка Антуана де Сент-Екзюпері "Маленький принц" вимагає незвичайного підходу до її втілення на екрані, і режисер МаркОсборн це розумів, коли брався за мультфільм, намагаючись показати душу історії. Просто перенести на плівку події казки - занадто прямий та нудний підхід, тому Осборн зволів піти трохи іншим шляхом. Він знайомить глядача з сучасною дівчинкою, чиє життя вже розписане заходами для набуття повноцінності та корисності суспільству, але у ньому з'являється вельми дивакуватий друг - дідусь-пілот, котрий живе по сусідству. Він розповідає казку про хлопчика, що вирушив у тривалу подорож Всесвітом. І по мірі того, як дівчинка дізнається історію, її серцювідкриваються всі ті прості, але такі важливі істини, закладені у "Маленькому принці". Фрагменти самої казки постають у вигляді мальованої мультиплікації у стилі, що притаманний сторінкам книги Сент-Екзюпері.Те, як з допомогою головної героїні режисер передає історію, нажаль, значно збільшує хронометраж мультфільму.
В оригінальній озвучці можна почути голоси таких акторів, якДжефф Бріджес,Рейчел МакАдамс,МаріонКотійяр,Джеймс Франко,Бенісіо Дель Торо, а самого Принца несподівано озвучив Пол Радд."Маленький принц" може викликати у чутливих глядачів деякі емоції, а, можливо, і сльози, але для більшості промайне безслідно, а дехто, взагалі, не зможе його здолати повністю, адже розважальним він, напевно, не задумувався. Підійде мрійникам будь-якого віку та як колисковий фон.

На початку ХХ століття рух суфражистків оформився у більш радикальних рамках, його представниці та представники(були і такі) не словом, а ділом стали боротися з глухим до благань урядом, почавши справжню партизанську війну за свої права...
Британська режисерка Сара Гаврон(ну, звісно, жінка) розродилася своєю другою повнометражною кінокартиною - "Суфражистка", котра показує Великобританію у гущі революційного руху жінок, які не просять, а вимагають своє право голосу. Світ суфражисток предстає очима, нічим на перший погляд не примітної, прачкиМод Уоттс. Вона живе та працює далеко не у кращих умовах, зокрема завдяки любові до сина, котра дає сили переборювати все та приймати свою долю. Згодом Мод знайомиться з активістками, що втомилися терпіти несправедливість, задовольнятися тим, що дають або дозволяють взяти чоловіки, та ступає на небезпечний шлях суфражистки...
У головній ролі предстала Кері Малліган, вона показує стрімку еволюцію своєї героїні від прачки до революціонерки. Сестер по зброї втілилиЕнн-Мері Дафф,Хелена Бонем Картер, котрій зовсім не пасує неказковий образ, та Ромола Гарай. Система, котра не бажає рахуватися з жінками, представлена у вигляді інспектора Стіда та чоловіка Мод - Санні, яких втілилиБрендан Глісон та Бен Вішоу.Меріл Стріп виконала роль ватажка суфражисток Еммелін Панкхерст, котра дійсно була однією з тих, хто вплинув на хід історії.
Кінокартина Сари Гаврон не викликає сильнихемоцій, хіба що, деяке, обурення станом суспільних справ того часу та повагу до готовності боротися до останнього за краще майбутнє.Але,якщо комусь здається, що у ХХІ столітті людство досягло рівноправності, що фемінізм - це привід для глузувань, то час перестати обманювати себе - це справжня проблема, яка все ще існує. Боротьба ще не закінчена. Інша справа, які методи будуть використовуватися...