Рецензии на фильмы и сериалы

Стрічка "Уна" є екранізацією пєси "Чорний дрізд" шотландського письменника Девіда Гарроуера, він же виступив у якості сценариста фільму, сюжет якої був навіяний реальними історіями. Безумовно, обрана тематика вкрай непроста і кожний, хто береться її розкривати, може підпасти під доцільну критику в питаннях моралі. Чи може в подібних відносинах бути справжня любов, чи тут мають місце лише її банальні форми збочення.? І як долати таке тим людям, котрі пройшли через подібне.?
Видно, що австралійський режисер, на той час дебютант, Бенедикт Ендрюс взявся за нелегку кінопостановку, котра ще й ускладнилась відсутністю досвіду. В результаті вийшла цілком нудна та провокаційна мелодрама, де найгостріші кути намагалися згладити дивною постінцедентною поведінкою дорослих людей. Про глибину історії згадувати недоцільно. Більшість сцен фільму відбуваються на складі, від діалогів, на начебто серйозні теми, тхне наївністю, оповідь тягуча з відчуттям затягненості хронометражу. Візуально картина теж нінащо не претендує.

Трохи витягує фільм з негативних вражень виконавиця головної ролі Руні Мара, що непогано передає емоції та і, чисто естетично, виглядає добре. На її фоні явно програє Бен Мендельсон, його персонажеві бракує переконливості, швидко промайнув Тобайас Манзіс. Про інших акторів особливо згадувати нічого.
В цілому, "Уна" предстала, доволі, депресивним, нудним та прохідним мелодраматичним фільмом, що недолуго піднімає серйозні теми, переповнений наївністю та залишає питання - "то хто ж з них більше схильний до розладів, та чи випадково жертва стала нею взагалі.?"

Свою повнометражну кінокартину "45 років" британський режисер та сценаристЕндрю Хейприсвятив взаєминам літньоїподружньої пари, що має за плечима 45 років спільного життя. Після інформації, на котру ніхто не сподівався, дружині додається черговий головнийбіль - усвідомлення того, що серце її чоловіка може все ще належати тій молодій жінці з минулого, про яку йдеться у повідомленні...
На перший погляд, герої фільму Кейт та Джефф Мерсери - цілком звичайне подружжя, що одноманітно та нудно проживає свої дні. Затишний будинок, улюблений пес, друзі, що часом нервують, відвідування кафе, рідкі подорожі... Загалом, така собі середньостатистична сім'я на заслуженому відпочинку. Та трагічні новини змушують цих людей пройти важке випробування, що кидає тінь на всі попередні 45 років.
Шарлотта Ремплінг та Том Кортні цілком переконливі у своїх образах, але головним героям досить складно співпереживати, враховуючи їх досвід настільки довгого спільного життя та ті, майже, безпідставні емоційні випробування, у котрих вони загрузли на старість. Прожити разом майже півстоліття і врешті зрозуміти, що у самої близької тобі людини є величезна таємниця, що ховається у серці всі ці роки. І те повідомлення, ніби отруєне зерно, починає пускати коріння у стосунки головних героїв, котрих, здавалося би, після такого часу разом, вже ніщо не повинно чіпати.
В цілому, у Ендрю Хея вийшла дуже нудна, тиха та мало актуальна, з точки зору літніх відносин, драма з нескінченними розмовами та довгими сценами, що показує один тиждень дивного емоційного підйому, котрий взагалі не повинен був мати місце.

Південноафриканська стрічка "Цоці" вийшов трохи притягнутим, що не завадило йому отримати, свого часу, Оскара у номінації "кращий фільм іноземною мовою". Любить тамтешнє журі усілякі "душевні" історії, тут ніде не подітися - традиція. У стрічці розкривається чуттєва історія людини, яка щільно трималася на шляху до повного падіння, але змінилась.У безжалісному злочинцеві щось перемкнуло, що дало поштох до процесу поступового перетворення відморозка Цоці у добру людину Режисерське місце за Гевіном Худом, котрий сам народився та виріс у Йоганнесбурзі, тому про хід тамтешніх справ повинен мати уяву.
Відомих акторів у кадрі немає, але грають вони переконливо, особливо виділяється той, що втілив перетворення головного героя. Інші персонажі також, досить, колоритні - запамятався коп-недомірок, Бостон та Міріам, котра допомагає Цоці з турботою. Герої розмовляють місцевими мовами і лише зрідка можна почути англійську, музичний супровід з африканських виконавців. Візуально оператор вибрав правильні плани нетрів та міських кварталів.
У когось може викликати невдоволення відкритий фінал, бракує якоїсь післямови або логічної завершеності.
В цілому, "Цоці" - посередній драматичний фільм з душевною, але мало реальною історією.

2014-й рік, 92-річний німець Едуард Леандер, після смерті дружини, приймає спонтанне рішення вирушити на окупований схід України. Причина цьому - його минуле у роки Другої світової війни, під час служби у вермахті, та давно втрачена любов. Компанію Едуарду складають онука Адель та українець Лев
Невідомо, чи знайомий режисер та сценарист фільму "Остання подорож Леандра" Нік Бейкер-Монтейс з романом Джонатана Фоера "Все ясно", та чи бачив одноіменну екранізацію 2005-го року, але його роботу можна легко прийняти за варіацію вищезгаданої стрічки. Тільки от, під час перегляду "Останньої подорожі", хочеться або спати, або лупити себе по лобі через непроглядну наївність та дурість того, що відбувається на екрані. Звичайно, бажання їхати у зону бойових дій у пошуках людини через 70 років, можна списати на маразм, хоча Леандер не схожий на ідіота, та навіщо ризикувати життям онуки - незрозуміло. І це тільки один приклад. Мабуть, без присутності "гарячих" тем дану картину, швидше за все, мало хто захотів би дивитися. А так є і війна на сході, і тематика нацизму, і конфлікти поколінь Та навіть з цим, "Остання подорож Леандера" настільки нудна, наскільки може бути нудним щось у жанрі драми. Ніяк не реабілітують картонні діалоги, регулярні перегравання акторів другого плану та штампи стрічок з тематикою Другої світової. А там, де сюжет починає серйозно пробуксовувати додаються сцени, котрі не несуть жодного змісту, окрім затягування часу, а персонажі намагаються викликати жалість у глядача.
Виконавці головних ролей зробили все можливе, щоб не було байдужості до їх образів. Юрген Прохнов втілив Едуарда, Петра Шмідт-Шаллер зіграла онуку, котра не кидає діда напризволяще, Тамбет Туйск був Левом - "руським але українцем", як він сам говорить, родину котрого зачепила хвороба сепаратизму.

Що стосується зображення України, то тут все сумно. Незважаючи на те, що зйомки відбувалися на її території, сценаристи не проконсультувалися стосовно хронології подій та не розібралися у суті того, що відбувалося. Виглядає це, доволі, однобоко та залишає сумнівні враження. Отже,"Остання подорож Леандера" вийшла досить нудною та прісною. Немає у ній ні доброго сюжету, ні душевності.

Не зовсім дитяча казка Антуана де Сент-Екзюпері "Маленький принц" вимагає незвичайного підходу до її втілення на екрані, і режисер МаркОсборн це розумів, коли брався за мультфільм, намагаючись показати душу історії. Просто перенести на плівку події казки - занадто прямий та нудний підхід, тому Осборн зволів піти трохи іншим шляхом. Він знайомить глядача з сучасною дівчинкою, чиє життя вже розписане заходами для набуття повноцінності та корисності суспільству, але у ньому з'являється вельми дивакуватий друг - дідусь-пілот, котрий живе по сусідству. Він розповідає казку про хлопчика, що вирушив у тривалу подорож Всесвітом. І по мірі того, як дівчинка дізнається історію, її серцювідкриваються всі ті прості, але такі важливі істини, закладені у "Маленькому принці". Фрагменти самої казки постають у вигляді мальованої мультиплікації у стилі, що притаманний сторінкам книги Сент-Екзюпері.Те, як з допомогою головної героїні режисер передає історію, нажаль, значно збільшує хронометраж мультфільму.
В оригінальній озвучці можна почути голоси таких акторів, якДжефф Бріджес,Рейчел МакАдамс,МаріонКотійяр,Джеймс Франко,Бенісіо Дель Торо, а самого Принца несподівано озвучив Пол Радд."Маленький принц" може викликати у чутливих глядачів деякі емоції, а, можливо, і сльози, але для більшості промайне безслідно, а дехто, взагалі, не зможе його здолати повністю, адже розважальним він, напевно, не задумувався. Підійде мрійникам будь-якого віку та як колисковий фон.

На початку ХХ століття рух суфражистків оформився у більш радикальних рамках, його представниці та представники(були і такі) не словом, а ділом стали боротися з глухим до благань урядом, почавши справжню партизанську війну за свої права...
Британська режисерка Сара Гаврон(ну, звісно, жінка) розродилася своєю другою повнометражною кінокартиною - "Суфражистка", котра показує Великобританію у гущі революційного руху жінок, які не просять, а вимагають своє право голосу. Світ суфражисток предстає очима, нічим на перший погляд не примітної, прачкиМод Уоттс. Вона живе та працює далеко не у кращих умовах, зокрема завдяки любові до сина, котра дає сили переборювати все та приймати свою долю. Згодом Мод знайомиться з активістками, що втомилися терпіти несправедливість, задовольнятися тим, що дають або дозволяють взяти чоловіки, та ступає на небезпечний шлях суфражистки...
У головній ролі предстала Кері Малліган, вона показує стрімку еволюцію своєї героїні від прачки до революціонерки. Сестер по зброї втілилиЕнн-Мері Дафф,Хелена Бонем Картер, котрій зовсім не пасує неказковий образ, та Ромола Гарай. Система, котра не бажає рахуватися з жінками, представлена у вигляді інспектора Стіда та чоловіка Мод - Санні, яких втілилиБрендан Глісон та Бен Вішоу.Меріл Стріп виконала роль ватажка суфражисток Еммелін Панкхерст, котра дійсно була однією з тих, хто вплинув на хід історії.
Кінокартина Сари Гаврон не викликає сильнихемоцій, хіба що, деяке, обурення станом суспільних справ того часу та повагу до готовності боротися до останнього за краще майбутнє.Але,якщо комусь здається, що у ХХІ столітті людство досягло рівноправності, що фемінізм - це привід для глузувань, то час перестати обманювати себе - це справжня проблема, яка все ще існує. Боротьба ще не закінчена. Інша справа, які методи будуть використовуватися...

Мюзикл - це знакова частина культури США, проте поза її кордонами ставлення до нього більш, ніж обережне. Іноді, дуже дивно спостерігати феноменальні касові успіхи картин означеного жанру, як сталося з першим фільмом "Мамма Міа!". У його сіквелі, від режисера Ола Паркера, глядачів чекає нове втілення хітів популярної музики та легковажна поведінка зіркового складу.
Отже, готель у Греції, під вмілим керівництвом Софі, менеджера Фернандо та одного з батьків - розквіт. Радість від успіху затьмарює не тільки причетних, але і всіх навколо, що відображається у цілком адекватних для мюзиклу діях - піснях та танцях.
Взагалі, музичні стрічки належать до того пласту кінематографу, оцінку в якому важко розбити на якісь окремі складові, такі як гра акторів, сюжет, декорації... У "Мамма Mia!-2" маємо аж три часові відрізки юність головної героїні, її безладні вештання з чоловіками у часи молодості і знайомство з островом та теперішні будні Софі.
Склад учасників фарсу тут набрали неймовірний - Меріл Стріп, Лілі Джеймс, Колін Фьорт, Пірс Броснан, Стеллан Скарсгард, образ Софі розкрила Аманда Сайфред, а також з'явилася співачка Шер у ролі бабусі героїні. Настрій фільму, здебільше, як і у першого - суцільно солодко-приторний, але, в цей же час, можна відмітити декорації та костюми.
Як підсумок - "Мамма Mia! 2" - це суто жанрова стрічка, так само як і вибір її цільової аудиторії. Якщо комусь до смаку мюзикли - дивіться на здоров'я, якість втілення на рівні, також можна порадити хмаринковим особистостям, налаштованим на позитивний лад.

Фільм "Агора" створений іспанцями у, так званому, жанрі пеплум, однак від голлівудського стандарту його не відрізнити: знятий англійською мовою та з голлівудськими акторами. Події відбуваються в єгипетському місті Олександрія у кінці 4-го та на початку 5-го століть. Місто охоплюють безладдя у звязку з релігійними війнами, і на фоні цих подій розгортається історія науковиці Іпатії та її спроб розібратися у тому, як влаштований всесвіт
Як не крути, стрічка показує християн у виключно негативному світлі. Звичайно, серед представників усіх релігій зустрічаються різні люди, і християни - не виняток: є серед них і скажені фанатики, котрим не варто давати волю, і ті, що бачать у них спосіб заробітку. В "Агорі" висвітлені самі гидкі верстви, з невеликими, збоченими винятками. Але, і без зазначеного, фільм страждає купою недоліків, головний з яких - нудне оповідання, з хаотичними та, водночас, скупими подіями, сумнівною мотивацією персонажів та сухими діалогами. Деякі сюжетні ходи повторюються, логіка дій персонажів іноді кульгає.До історичної достовірності не варто звертатися, оскільки у жанрі пеплум стало традиційним жертвувати нею в угоду видовищності. А режисер Алехандро Аменабар пішов у ще більший відрив, коли присвоїв Іпатії винайдення законів всесвітнього тяжіння та еліптичності орбіт планет.
Єдине, за що "Агора" заслуговує компліментів, так це за свій зовнішній вигляд. Картинка у фільмі яскрава, декорації вулиць та інтерєрів виглядають переконливо, графіка не ріже око, операторська робота на прийнятному рівні, епізоди з масовкою виглядають справді масштабно. Та цього виявилося недостатньо для того, щоб стрічка пройшла прокат з прибутком.
Акторська гра показала цілковиту прийнятність, але залишилося враження, що відомих та талановитих Рейчел Вайс та Оскара Айзека взяли у фільм, щоб їх присутністю закрити сценарні прогалини.
В цілому, "Агора" - досить посередня картина, котра може сподобатися, хіба що, затятим шанувальникам жанру, і те за її візуальний бік.

У творчості данського режисера Ніколаса Віндінга Рефна помітна явна тяга до кримінальної тематики. Але подає він її не у вигляді кримінальної комедії чи видовищного бойовика, а у вигляді авторського фільму, у тому сенсі, що не всі події слід розуміти буквально, з довготривалими планами та наповненістю символізмом. До фільмографії режисера належить і стрічка "Тільки Бог простить".
Події фільму відбуваються у Бангкоку, де живе емігрант, точніше - вимушений втікач, на імя Джуліан, котрий займається, далеко, не чистими справами, до всього, з Америки приїжджає розлючена мати, щоб навести лад
Кінострічки на зразок "Тільки Бог простить", де в чому, унікальні. Творці знають, як незвичайно подати матеріал та як зачепити незримі нотки душі, правда, досить, обмеженої категорії глядачів. При тому, що фільм з довгими, тягучими сценами, оповідь періодично розбавляється неспішними бійками, перестрілками та жорстокими сценами. В принципі сюжет зрозумілий, але глибокий символізм Рефн у нього точно закладав, щоб дехто міг вибудовувати свою власну філософську трактовку подій.
У картині чітко простежується режисерський почерк: неонуарна стилістика, неонове освітлення, техно-музика, все це в купі з атмосферою нічного Бангкоку. Фільм більше орієнтований на візуальне сприйняття, тому діалогів у ньому, порівняно, небагато.
Канадець Райан Гослінг, котрий зіграв головну роль, відобразив практично беземоційну людину. Вторить персонажу Гослінга такий самий лейтенант Чанг, якого зіграв тайський актор Вітхая Пансрінгам. Мабуть, це така режисерська задумка, щоб герої виглядали більш загрозливими та загадковими. На фоні цих двох персонажів, фатальною жінкою виділяється мати Джуліана, котру втілила харизматична Крістін Скотт Томас. На відміну від головних чоловічих образів, у неї набагато більше емоцій, відповідних до ситуації.
В цілому, у "Тільки Бог простить" вміло переплетені кримінальний, неонуарний фільм в купі з авторською подачею. Безумовно, він сподобається далеко не всім, бо у даному випадку грають роль кінематографічні смаки та сприйняття глядача.

Людина та океан - скільки існує історій про незаплановане зіткнення цієї в усьому нерівної пари. У подібних сутичках, здавалося б, переможець давно визначений, але трапляється часом, що й людина проявляє невимовну силу волі, спритність і до банальності просте бажання - жити. Темі Олдхем - одна з тих, хто пройшов цей нелегкий шлях до спасіння, про який вона розповіла у своїй книзі, а згодом стала героїнею творіння Бальтасара Кормакура "У полоні стихії". Режисер показав вміння до втілення ситуації, у котрій людина наодинці з недружньою природою, та, треба зізнатися, робить він це красиво, але з недостатнім почуттям. Виникає враження, що він бачить історію, але не відчуває її, не наповнює акторів необхідними відомостями, знає про візуальну частину кінематографа, але забуває про його сутність. Дивлячись його фільм, глядач безперешкодно занурюється в океан, розчиняється у картинці, але рідко співпереживає та переймається.
"У полоні стихії" має невеликий хронометраж, завдяки чому кіно не набридне та не втомить, але, з іншого боку, цього не достатньо, щоб розкрити історію повністю. Ніяких індивідуальних труднощів, новизни або дій, які були б притаманні тільки їй, тут немає. Кіно спокійно, рівно та шаблонно гойдається на хвилях океану, як і Шейлін Вудлі, гойдаючись, їсть, лежить, грає на гітарі, час від часу плаче та бачить галюцинації. Внаслідок чого, стрічка вийшла просто злегка сумна та мальовнича. Попри все, дивитися її варто заради чудових кадрів від Роберта Річардсона, заради приємного проведення часу. Може, "У полоні стихії" і не прагнув стати шедевром, і знімався як звичайний фільм, котрий ні на що не претендує... Просто деяке кіно створено для вічності, а деяке тільки для приємного перегляду. От і все.

Про стрічки подібні "Темним злочинам" важко сказати щось однозначне. Начебто і є детективна історія, але те, як фільм знятий в цілому, не дає можливості скласти чітку позитивну чи негативну думку. Немолодий польський слідчий Тадек поновлює розслідування закритої справи про вбивство, з причин, доволі, незвичайних та суб'єктивних, при цьому слідчий не знає, що вплутався у незрозумілу для нього гру
В оповіді є неочікувані повороти, але автори приберегли їх до другої половини. У першій половині доведеться спостерігати за неспішним, трохи вялим ходом розслідування та особистим життям головного героя, котре, з його мовчазної згоди, летить у прірву. Сценаристу Джеремі Броку, котрий, судячи з його робіт, ніколи не був генієм у своїй галузі, слід було постаратися зробити історію рівнішою та цікавішою. Бо глядача не вразиш тільки тим, що показані у фільмі події побудовані на реальних фактах.
Звичайно, стрічка може зацікавити акторським складом. Головну роль детектива зіграв Джим Керрі, і він неочікувано переконливо показав поведінку апатичної, байдужої до багатьох важливих речей людини. Незвично бачити Керрі у такій ролі, враховуючи те, наскільки міцно за актором закріпилось амплуа комедіанта. Мартон Чокаш, у образі трохи божевільного письменника, теж виглядав впевнено, такі типажі, якраз, підходять колоритному угорцеві. В порівняно невеликій, але фатальній ролі виступила Шарлотта Гінсбург. Оскільки безпосередню участь у створенні фільму брала польська сторона, то і пара-трійка відомих місцевих акторів, таких як Збігнєв Замаховський та Роберт Вєцкевич, у кіно засвітилися.
Похмура загальна картинка в принципі відповідає детективній атмосфері. А ось операторська робота вийшла статичною, захоплюючих планів міста Кракова, де проходили зйомки, теж помітити не вдалося.
В цілому, від "Темних злочинів" віє якоюсь посередністю. Прохідний детектив, позитивний бік котрого помітять лише шанувальники жанру або Джима Керрі, як актора.

Попередня спроба зробити з комп'ютерної гри "Хітмен" кінофраншизу закінчилася невдачею. Наполегливі кінематографісти через, майже, десять років, затіяли перезапуск, причому знімати довірили невідомому Александру Баху. Мало того, стрічка стала його дебютом, хоча всім зрозуміло, що екранізувати гру - завдання не з легких.
Знайомство з новим Агентом 47 проходить у, досить, брутальному стилі. У першому "Хітмені" головного героя втілював Тімоті Оліфант, тут же на цю роль взяли Руперта Френда. З нього вийшов начебто і Агент 47, але, очевидно, не той персонаж, котрий повинен сподобатися глядачеві. Екранна Катя у виконанні Ханни Уер, на яку полюють всі, пристойно дратує своїми дурістями. Їй дають стільки екранного часу, що до фіналу вже незрозуміло, хто головний герой. Ще одним учасником екшену стає Закарі Куінто у образі чергового безликого солдату, що працює на одну зі сторін, хоча ця роль не зовсім підходить для нього.
На початку творці задали досить напружений ритм оповіді з серйозним пафосом, але потім то тут, то там трапляються безглуздості, які намагаються видати за гумор. І більшість рукопашних сцен виглядають недоробленими та фальшивими, а перестрілки досить графічними. По голлівудській традиції, а тепер вже глобальній, лиходії знову російського напрямку.
Критики, у переважній більшості, лаяли "Хітмен: Агент 47" , але для разового ознайомлення він годиться, всупереч недолікам. Важливу роль відіграло те, що він не затягнутий. Створювали його, звісно, для шанувальників однойменної гри, з надією, що вдасться залучити і заблукавшого глядача, а то й створити численні продовження. Тільки далі бажання справа явно не піде. Грунтовно попрацювати над втіленням стрічки не спромоглися. Тому, на жаль, "Хітмен: Агент 47", незважаючи на присутній у фіналі натяк на незавершеність історії, виглядає як початок та кінець потенційної франшизи.

Такое ощущение, что режиссёр - ярый фанат "Один дома" и "Джон Уик". Девочку всерьёз воспринимать пока не могу - для меня она на какое-то время останется "девочкой из "Проклятия Аннабель"" - слишком много пафоса, смотрится с улыбкой и на боевик слабо тянет. Как трэш-комедия - самое то!

Может, это пройдёт - как с Дэниелом Рэдклиффом, когда он после "Гарри Поттера" долго не воспринимался в других фильмах (в итоге - молодец, проявил себя очень хорошо во многих фильмах). Будем надеяться, что и у Лулу Уилсон всё получится - успехов ей.

Одним з найвідоміших та трагічніших епізодів боротьби поляків проти нацистських окупаційних військ у часи Другої світової стало Варшавське повстання. У серпні 1944 року польське підпілля, що складалося, як з професійних військових, так і з добровольців, здійснило відчайдушну спробу відновити владу в окупованій Варшаві, розраховуючи на швидке наближення радянських військ. За низкою факторів, все закінчилося загибеллю десятків тисяч жителів міста, а також, майже, повним його руйнуванням.
З художнього боку до теми Варшавського повстання кінематографісти зверталися неодноразово, і у 2014-му поляки зняли ще один фільм - "Місто 44", після перегляду якогоможуть скластися, вкрай, неоднозначні враження. В плані сюжету стрічка поставлена, досить, непогано: глядачеві поступово розкриваються характери персонажів, їх мотивації, відносини між собою, показуються райони міста, події повстання, бої за кожну вулицю, бомбардування німецькою артилерією Жах і страхіття війни передані повністю. І дуже шкода, що цю переконливу атмосферу творці примудрилися спаклюжити окремими епізодами та недоречними сюжетними вставками, наприклад сценами поцілунків та любовних злягань під дабстеп. В такі моменти відчувається, що у режисера Яна Комаси є талант та певний хист до своєї роботи, але точно бракує досвіду. Можливо, він хотів показати контраст між емоціями персонажів або достукатися до сучасного молодого покоління. В обох випадках задум провалився. Окрім того, сюжет обтяжений стандартними кліше з традиційним любовним трикутником, підкреслено єврейським персонажем у лавах повстанців та ін.

Акторська гра у фільмі досить непогана - емоції зображені відповідно до моментів. Батальні сцени поставлені на рівні та видовищно, якіснаоператорська робота, прийнятна графіка і нормальний монтаж. Вигляд локацій переконливий, добре передає атмосферу Варшави того часу, як цілої так і зруйнованої.
Загалом, "Місто 44" - непоганий військовий фільм, котрий, у більшій мірі, заслуговує на перегляд.

"Аокігахара" або "Дзюкай" - ліс у Японії з досить сумною славою через самогубства, котрі там нерідко трапляються. Через цю славу про місце було складено чимало містичних історій, а згодом і знято фільми. Зацікавив він і західних кінематографістів, зокрема американського режисера Гаса Ван Сента, котрий зобразив ліс з філософсько-драматичного боку.
Сюжет розповідає про вчителя Артура Бреннана, який пережив втрату та приїхав до Японії з наміром закінчити життя у згаданому лісі, але зустрічає там загадкового японця
Критики фільм просто знищили, освиставши на Канському кінофестивалі, тоді як прості глядачі вирішили, що все не так однозначно. Безумовно, стрічку є за що сварити.З одного боку сюжет вибудований непогано, філософські та містичній елементи історії вписані в сценарій, але нерідко режисери авторського кіно залишають у своїх роботах купу недомовок, через які глядач змушений сам додумувати, що малося на увазі. Водночас, "Море дерев" цілком зрозумілий і не містить надмірних заумствувань, навіть деякі ходи є передбачуваними.З іншого боку протягом перегляду не покидає відчуття, деякої, затягнутості фільму. Також викликає запитання витривалість головного героя. Зрозуміло, що це філософська притча, та все ж...
Метью Макконахі у ролі Артура виклався переконливо. Непогано виглядав Кен Ватанабе в ролі японця Такумі. Ну, і не можна не згадати Наомі Воттс.
З точки зору візуалу "Море дерев", цілком, пристойне з доброю операторською роботою. В цілому, стрічка, безумовно, сподобається не всім, вона більше підійде шанувальникам авторського кіно.

В умовах обмеженості бюджету Колін Треворроу у першій своїй серйозній роботі, мабуть, високо стартонув, вочевидь, зробивши ставку на талант акторів та неочікуваний, загадковий та, подекуди, навіть абсурдний сценарій від Дерека Конноллі. Та все ж, основою картини "Беспека не гарантується" є кохання.
Популярний журналіст Джеф вже з десяток років закоханий у дівчину зі школи, і хоча його очікування не здійснюються він все одно не зраджує собі. Харизматична, молода та перспективна журналістка на ім'я Даріус, котрій не сидиться на місці, дивує своєю загадковою та незрозумілою історією, вганяючи у дилему: "Що з того є правда, а що вигадка?." Інші персонажі вносять свої частки витривалістю та самовіддачею або наївністю та простотою. Епізодичні ролі та другорядні сцени, дещо, доповнюють сюжет не перенасичуючи його. Жанр стрічки можна визначити, як мелодраматично-лірична інді-комедія. На усього протязі майже немає натяків на її фантастичність, хоча вона, тим чи іншим чином, повинна матися на увазі. Тему подорожей у часі часто використовують у кіно, але "Безпека не гарантується", мабуть, найбюджетніше її бачення від Треворроу. До речі, цікавим фактом є те, що висвітлена історія, нібито, заснована на реальних подіях, - подібне оголошення зявилося в одному журналі у 1997 році. Хоча, навряд чи, все закінчилося так, як у фільмі...

Для режисера кінострічки "Розлучення Надера та Сімін" Асгара Фархаді це вже не перша драма. Тут він виступає також і головним сценаристом. Зазвичай, це позначається на роботі, так як взаєморозуміння цих двох постатей грають не останню роль.
Сюжет фільму побутовий. Головні герої розлучуються з-за різних поглядів на їхню долю та майбутне місце мешканя.
Сприймати кіно, доволі, легко, не дивлячись на розділяючий менталітет.Виділяється дві сюжетні лінії: перша - згаданої родини, друга - бідної пари в очікуванні ще однієї дитини. Стрічкапро те, як одне рішення може змінити все, наочно та кардинально. Через бажання жити краще, всього-навсього. Сім'я вже не здається надійним оплотом та острівом у величезному океані чужих людей. Прийшов момент, коли все стає схожим, скоріше, на картковий будиночок, доля котрого залежить від основи, і лише маленький подих з однієї із сторін - і він зруйнується.
Про досвідчену акторську роботу мова, звісно, не йде. Фільм і так настільки тривалий та розмірений, без музичного супровіду та з такою операторською роботою, що здається частково документальним. Можливо, такрежисер хотів підкреслити реальність висвітлених проблем. "Розлучення Надера та Сіміт" не додає якихось вражень, та і у пам'яті, скоріш за все, надовго не залишиться.

У фільмі "Рок на віки" маємо змогу спостерігати історію однієї блондинки на ім'я Шеррі, котра мріє про Голлівуд, відчуваючи, що її покликання - співати. Тобто,сюжет дуже банальний і ясний з перших же хвилин, майже, кожній людині. Вся його плинність, звісно,супроводжуватиметься "рок-хітами" та дивними музичними постановками. Як виявилося, дана стрічка - це кіноадаптація однойменного бродвейського мюзиклу, поставленого за книгоюКріса Д`Аріенцо. На жаль, далеко не найкраща, швидше навпаки. Також, частково,можна зрозуміти про якість фільму, поглянувшися на список робіт самого режисера -Адама Шенкмана, котрими, по-правді, складно чи варто пишатися. Хоч автори іпостаралися задіяти по можливому максимуму відомих акторів та актрис, бачимо Расселла Бренда,Пола Джаматті,Кетрін Зета-Джонс,Мері Джей Блайдж,Алека Болдуіна,Тома Круза, цього разу вони ледь здатні змінити враження від проекту. Так, всі вищеозначені добре грали свої дивні ролі, але загал картини -величезна кількість кіношного кітча та типово американського гумору створюють враження, ніби творці хотіли пожартувати над сучасним кінематографом. Але більш ніж всі дурні сцени, награні гримаси, вульгарні жарти та жахливі ролі, зачепила сама претензійність фільму, його назва - "Рок на віки". Адже за всім цим удаваним пафосом та аморальністю, глядачеві нібито розповідають про силу рок-н-ролу та дух людини, котра віддана цій музиці.
Отже, стрічка "Рок на віки" про рок тільки за назвою, для справніж цінувачів легендарного музичного напрямку, будь він класичний чи основних течій та стилів, навряд чи знайдеться щось варте уваги, бо усюжеті немає жодного натяку на той самий рок, про який пліткують головні герої весь час, вдаючись, лише, до кітчу та вульгарних жартів.

Фільм "Президент Лінкольн: Мисливець на вампірів" взяв за основу книгу Сета Грема-Сміта з одноіменною назвою.
Власне кажучи, такий літературний жанр став, у свій час, чимось новим та почав вже відвоював місце на ринку.
Звісно, що кіно теж дотримували у жанрі Mashup, типово стилізованому для авангардної сучасності. У декого цей стиль не викликає нічого,крім дикого жаху. І таких немало, треба зауважити. Сенс його полягає у тому, що до всіма відомої книги або сюжету, які вже набридли своєю ідеальністю або шаблонністю, додаються елементи чогось типово сучасного, трешу врешті решт. Тобто,сама ідея фільму є вже маренням, але на смак і колір, як то кажуть...
Тимур Бекмамбетов - автор комерційних і, здебільше, позбавлених смаку фільмів, який став відомим у Голлівуді, а не на домашніх, історичних просторах, тай то, після його більш-менш вдалої роботи - "Особливо небезпечний".
Сюжет фільму розповідає про те, як хлопчина загоряється ідеєю помсти вампірам, згодом виростає та стає Авраамом Лінкольном, шукаючим можливості для її реалізації. Та й на цьому ще не все, кровососи стають причиною війни, тієї самої - Громадянської. Якщо глядача не збентежить зав'язка сюжету, то, мабуть, він або спить, або бухий, або це, дійсно, його дивилово. Стрічка перенасичена подіями маючи хронометраж 1:45 та, насправді, добре, що не довше. Враховуючи вищенаписане,залишається надія лише на батальні сцени та спецефекти, щоб виправдати хочь якісь очікування.
Загалом, фільм "Президент Лінкольн: Мисливець на вампірів", досить, посередній. З якими намірами була знята стрічка та яке ідеологічне навантаження несе у собі - сказати важко.

25 років потому, мабуть, був фільм близький до унікального. Який він "Беовульф" виробництва кінця ХХ століття.? Взята давня легенда, покладена на "Божевільного Макса" та зроблена спроба вичавити щось з сюжету, який, відверто кажучи, дуже шкутильгає. Звичайно, стрічку можна розглядати як тренування на розлад свідомості серед режисерів, сценаристів та музичних редакторів. Це все так страшно відтворено, що не ясно, як туди змогли затягнути Крістофера Ламберта, на той час, завдяки "Горцю", доволі, популярного актора.? Чогось вартого особистої відзнаки у фільмі не було помічено. Він сам по собі дивовижний або, скоріше, дивний, а тепер ще й антикварний, як для жанру фантастики.