Рецензии на фильмы и сериалы

Стрічка "Мачо і Ботан", прокатна назва котрої немає нічого спільного з оригінальною, робота режисерского дуету у складі Філа Лорда та Кріса Міллера.
Герої комедійної картини є поліцейським екіпажем, або напарниками по службі, якщо простіше. З певної волі свого начальства їм довірене, доволі, специфічне завдання. У школі! Стилістично, показані на екрані пригоди, створені з використанням міксу сентиментальності з вульгарністю. Методика доведена майже до абсолютних настроїв - якщо сантименти, то по-повній, якщо брудні жарти, то до кіча, що у поєднанні з неабиякою відмовою від політичної коректності, і надає фільму певної веселості. Вибір виконавців центральних постатей пав на Ченнінга Татума та Джону Гілла. Якщо другий спеціалізується на комедійному амплуа, та вже мав імідж, то для першого, на той час, таке перетворення було у новинку. Крім згаданих акторів на екрані з'являються Айс Кьюб, Дейв Франко, Брі Ларсон та у статусі камео - Джонні Депп.
Як висновок - вийшло непогано, гумор тримається у межах впевнено стриманого нудотного рефлексу, є смішні епізоди, а добросовісно освоєний бюджет дав можливість викласти у прокат пристойну дію.
"Мачо і Ботан" мав комерційний успіх, що передбачувано призвело до появи продовження стрічки.

"Ларрі Краун" - стрічка, у котрій Том Генкс не тільки зіграв головну роль дуетом з Джулією Робертс, але і виступив режисером. Сама участь цих двох чудових акторів забезпечила досить солідну гру, бо нижче певного рівня, на щастя, ніхто з них не опускається, та заслужену цікавість до фільму, частково викликану очікуваннями від Хенкса у якості режисера та сценариста.
Сумніви виявилися взагалі зайвими. Фільм постав у сяючо-позитивному, яскравому, доброму та досить веселому світлі, із серії тих картин, які дуже легко та натхненно дивитися.
Том Генкс втілив військового кока у відставці, не надто кмітливого, але скромного та чесного хлопця, котрий осідає у коледжі, де викладає героїня Джулії Робертс, що, у свою чергу, стоїть на межі розлучення з недолугим чоловіком.
Стосунки людей, ситуації, гумор - все це у фільмі показано на пристойному рівні, картина абсолютно нічим не дратує, незважаючи на досить типові зображення персонажів, та залишає після перегляду дуже приємне враження без відчуття жалю.
Крім пари згаданих акторів, серед складу, можна відзначити Тараджі Генсон та Браяна Кренстона.
Знедоліків, хіба що, деяка наївність та передбачуваність, а також трохи надумано зображена система американської освіти, котра, як відомо, насправді досить слабка та мало у чому відповідає показаній просунутості та життєствердженності, що дає людям стимул, ну і відповідні моменти такого плану.
Як би там не було, "Ларрі Краун" добре кіно, яке абсолютно не обов'язково розкладати по поличкам, бо його цінність не у моралі чи у якомусь повчальному аспекті, а саме у життєвій історії, що потенційно могла скластися таким чином. Отож, без вагань насолоджуйтеся картиною та грою акторів.

Отже, "Голодні ігри" - екранізація роману Сюзанни Коллінз про далеке альтернативне майбутнє, де суспільство розважається грою на виживання у форматі реаліті-шоу з однойменною назвою. Молоді люди,зібрані з 12 районів певного осередка людства, учасники та, одночасно, жертви системи.
Щось знайоме, скажете ви, і будете не далекі від істини, справді, подібні сюжети періодично з'являються за певного проміжку часу та, при бажанні, можна провести аналогію з іншими картинами.Звичайно, кожний варіант цікавий чимось своїм та заслуговує на увагу. Даний не виключення. Початок приваблює всілякими деталями та повільно-інформативним перебігом подій історії.На жаль, друга половина на такому тлі виглядає, відверто, зімятою та затислою в суто жанрові рамки, лише би звести все до купи та закінчити з натяком на продовження. Персонажі розкриваються недостатньо, деякі їх стосунки та дії стають передбачуваними, сюжетні повороти втрачають будь-яку вишуканість. Загалом, кіно набуває звичної голлівудської обгортки.
Тим не менше, і першої, суттєвої частини достатньо, щоб позитивно оцінити картину в цілому.
Гра акторів має певний рівень, головним чином, це стосується Дженніфер Лоуренс.
Як висновок, перші "Голодні ігри" своїм комерційним успіхом дали старт франшизі, і тепер ми вже знаємо, у які подальші стрічки це вилилося та наскільки доцільним, за різними аспектами, було продовження проекту.

Німецький режисер Себастіан Денхардт, котрий спеціалізувався на документальному кіно у галузі новітньої німецької історії, виклав на плівку колективний портрет братів Кличко. Так, трохи схожий на хвалебну оду знаменитим боксерам, але, погодьтеся, вони цього варті більше, ніж більшість відомих постатей спорту.
З одного боку, вибір автора був затьмарений деякими факторами, наприклад: ні для кого не є таємницею, що брати, на той час, були зірками у Німеччині. З іншого - іноземний режисер - це спроба створити стрічку більш неупередженою. А ще - це зайва можливість для спортсменів блиснути мовами, відмінними від рідної. І наостанок - це просто можливість розповісти історію формування особистого та професійного становлення Віталія та Володимира в умовах розпаду Радянського Союзу і зародження незалежної держави. У оповіді знаходиться місце і загальному центральноєвропейському уявленню про Чорнобиль, про розквіт злочинності у ті неспокійні часи, про враження братів під час свого першого візиту до Флориди. Так, неупередженого ефекту, у більшості, не вдалося досягти, можливо, не було такого замовлення, або спрацювала самоцензура, або національність Денхардта відігравала свою роль, з очевидних причин, унеможлививши передачу, що дуже важливо у документалістиці, духу та атмосфери іншої країни. Звичайно, він доклав чималих зусиль, щоб розділити братів, котрі дуже злилися у масовій свідомості і, слід зазначити, досяг у цьому успіху.
Резюмуючи вищезазначене, та додавши, що чим би не закінчилася кар'єра братів-чемпіонів, якого би вони ставлення не набули у постспортивному житті, треба визнати, що їх перебування на олімпі супертяжів, поєдинки, та ставлення один до одного були унікальним явищем не тільки для українського боксу, але і для світового. Тож, безперечно варто ознайомитися зі стрічкою "Кличко", та скласти свою думку, якщо у когось її ще немає.

Ні, звичайно, ніхто не очікував від "Гніва титанів" глибокої розбірки характерів персонажів, їх психологічної еволюції та уроків давньогрецької міфології. Але все-таки здавалося, що у всьому існує обмеження, котре у продовженні "Битви титанів" не підтвердилося.
Француз Луї Летер'є, що заклав основу титанічної епопеї, у режисерському кріслі був замінений Джонатаном Лібесманом, котрий ніколи насправді не претендував на глибину та розвиток, згаданий вище, але був відомий своєю ефективністю, яку він, власне, і довів за допомогою можливостей довірених йому технологій. Дивлячись фільм у 3D, глядач нарешті розуміє, що видовищність, підіймаючи планку розважальної компоненти, тим самим шкодить змісту, докорінно змінюючи мову кіно. І тепер головне завдання сценаристів таких продуктів - не придумати захоплюючий сюжет, а, жертвуючи всіляким значенням, додати до стрічки більше ситуацій, в яких глядач міг би бути занурений у ефект присутності для тривіального лоскотання нервів. А вже за підтримки візуальної завіси, можна спокійно втокмачувати споживачу будь-які дурниці, на кшталт смертності богів, бійки між, тим же, богом та напівбогом або вбивство Персеєм Мінотавра (його власним рогом, до речі!), котрого, за міфом, здолав інший персонаж, і який мешкає у лабіринті, побудованому іншим міфічним винахідником для, знову ж таки, інших цілей.
Отже, картина "Гнів титанів" є одним із багатьох інструментів, що перетворюють людину розумну на людину, що споживає. І така тенденція лише набирає загальних обертів, наближуючи людство до оруелловських антиутопій. І наостанок, як думаєте, чому два фільми не трансформувалися у властиву сучасності франшизу.? Можливо, авторипотрапили у творчу пастку, створену своїми ж руками, вибивши з гри майже всі ключові міфічні постаті...

Бокс. Один з найнебезпечніших та жорстких видів спорту, попри це, безумовно, захоплюючий та хвилюючий.
Фільм "Кличко", у свій час, дійшов до українських екранів пізніше німців та навіть американців на декілька місяців, що є абсурдним фактом.
Це емоційна історія братів-чемпіонів, котру виклав німецький режисер-сценарист Себастіан Денхардт з, доволі, теплим ставленням до головних героїв у своєї роботі. Одночасно, стрічка- рідкісний тип документального кіно, що буквально захоплює глядача своєю дією та історією, незалежно від відношення до самого боксу. У ньому цілком інформативно зібрані архівні відео та фото братів, свідчення батьків, тренерів, колег та суперників по рингу.
Насправді,Кличко - це унікальне спортивне явище - чемпіони, які ніколи не виходили на ринг один проти одного, щоб стати єдиноправним володарем "олімпу", попри спокуси та амбіції та, де б вони не мешкали, їх виступ завжди був під українським прапором. Це щира повага до Батьківщини, бо вона дала їм помітно менше, ніж вони їй.
Добре, що Денхардт підійшов до показаної історії не з одного боку, присвячуючи весь час лише боксу, він також заглибився у суспільне та родинне життя: спроби Віталія побудувати політичну карєру, їхні стосунки з друзями, батьками та навіть шанувальниками. Багато часу приділено відносинам між самими братами - зворушливим, вірним один одному, іноді напруженим, емоційним під час спостереження поєдинків за мотузками рингу.
З іншого боку, може й на краще, що фільм не українського виробництва, бо ймовірні упередженість, символічність, пафос та патріотична інсценованість мали би, очевидно, зворотне враження.
Отже,документальна стрічка "Кличко" виявилася якісним, змістовним та, у чомусь, зворушливим кінопродуктом, котрий буде цікавий не тільки шанувальникам братів-чемпіонів та, представленого ними, спорту. Цікаво пролунала думка з вуст одного з учасників фільму: "Віталій народився чемпіоном, а Володимир повинен був стати ним". І як знати, що складніше.?

Мабуть, зі стрічки "Жінка у чорному" почався справжній період, відмінних від Гаррі Поттеру, ролей Денієля Редкліффа. За що йому шана та хвала. Так от, маємо, досить, вдалий містичний фільм жахів у вікторіансько-готичному стилі, де глядачеві доведеться мати справу з таємницями старого, покинутого будинку, у котрому трапляються дивні речі. Під час представлення картини Редкліфф у промоушн-турі особисто обіцяв, що фільм буде гідним та здатним зацікавити. І, у більшості, він небрехав. Звісно, сам сюжет не вирізняється новизною та значущими жанровими знахідками, але подача матеріалу, як то кажуть, приємно здивувала. Вишуканий стиль, увага до деталей, моторошна атмосфера, а сам маєток, його околиці та прилеглі болота чудово показані.
Режисером стрічки виступив Джеймс Воткінс, і у своїй роботі йому вдалося утримувати напругу майже до останньої хвилини, неспішно розгортаючи події, ніби обволікаючи страшними таємницями з усіх боків. Досить вдалий вибір оповіді, не для слабких нервів, втім, таким і повинен бути "горор", залишати, щось на кшталт, похмурого осаду по собі. Можливо, єдине, чого бракує трилеру, так це більшої гнучкості у сюжетній лінії.
Гра Редкліффа, котрий втілив молодого юриста, безперечно, заслуговує на відзнаку. Крім нього на екрані з'являються: Кіаран Гайднс, Джанет Мактір, Джессіка Рейн та інші, менш відомі актори.
Як висновок, "Жінка у чорному" - міцна атмосферна стрічка, котру можна рекомендувати для перегляду не тільки одержимим "жахастиками" та містичними історіями, але й широкому колу глядачів з витриманими нервами.

Якщо хтось раптом забув, що хокей - це гра, в яку грають лише справжні чоловіки, то фільм "Вибивайло" покликаний нагадати про це. Згідно з сюжетом, Дуг Глатт - простий охоронець, скромний та чесний хлопець без особливих талантів, за винятком грізних кулаків. Однак, їм все ж знаходить гідне використання тренер однієї з місцевих команд, а далі - згідно профілю, Дуг вирушає у колискову хокею - Канаду...Зрозуміло, що гравець з головного героя, м'яко кажучи, такий собі, він ледь тримається на ковзанах, тому основним його покликанням стає захист клубного таланту. Зрештою, бійки у хокеї є невід'ємною частиною гри. Стрічка у всіх кольорах показує грубість крижаного спорту і, якщо казати правду, певна частина вболівальників приходить саме заради цього, для них кількість закинутих шайб та виграних таймів вже на другому місці. Такий перебіг подій у "Вибивайлі" показаний досить правдоподібно, нехай і у комедійному жанрі.
Крім, описаної вище складової, кіно має певну командно-спортивну мораль, незграбну романтику та дух змагання, котрий, найбільш яскраво, виявляється у протистоянні хокейних забіяк, першого з яких, ветерана бійок, чудово втілюєактор Лієв Шрайбер. До речі, про майстерність складу:Шон Вільям Скотт відіграє свого персонажа просто блискуче, Джей Барушель у образі напівнавіженого друга головного героя, не відстає, до речі, він ще й приклав руку до сценарію стрічки. Марк-Андре Гронден - не частий гість екранів, але тут виглядає, досить, впевнено. Ще епізодично з'являються Юджинн Леві, Кім Коутс та Елісон Пілл.
Як висновок - "Вибивайло"дуже проста, невибаглива, трохи жорстка, але, тим не менше, добротна, кумедна та цікава спортивна комедія (до речі, їх не так і багато створюється), котру не можна назвати прохідною. На додаток, оснащена позитивним та, навіть, надихаючим фіналом. Отож, гарного перегляду.

Режисер Гері Росс, а також залучені сценаристи та продюсери, беручись за екранізацію бестселера "Голодні ігри" Сюзанни Коллінз, очевидно керувалися принципом дії дайджесту або шкільного альманаху, що стисло викладають літературні твори. Та що там казати, сама авторка першоджерела, мабуть, теж брала на озброєння згаданий принцип.
Справа у тому, що стрічка "Голодні ігри" у спрощеній формі поглинула мотиви десятка, вже ставших класичними, антиутопій, як літературних, так і кінематографічних. Тільки зроблено це було з урахуванням поточної ситуації, світових трендів та цільової аудиторії, а саме підлітків, котрі давно стали тією доїльною коровою, завдяки якій існує більшість медіа. Тобто, вдалий рецепт успіху згаданої картини простий - мікс перевірених часом історій, оснащений мотивами, введеними з компютерних ігор та реаліті-шоу, і, зрозуміло, у центрі отриманого сюжету ті самі підлітки. Збори, практично, забезпечені, ризикнувщі вкласти кошти у проект інвестори у шоколаді. Це ще без згадування талановитих акторів, що були залучені до процесу створення, серед яких особливо відзначаються Дженніфер Лоуренс та Вуді Гаррельсон, візуальних рішень, переважно у вигляді психоделічно-гламурного вбрання мешканців Капітолію та романтичної лінії, приправленої кровю, як результат - про комерційний успіх можна вже казати без усіляких "практично". Ось тільки кожен глядач "Голодних ігор" автоматично опиняється в неоднозначній ситуації і, теоретично, повинен вирішити - на чієму боці він сам.? Зрештою, сюжет фільму очевидний навіть для тих, хто не читав першоджерела, і весь його інтерес полягає у тому, щоб спостерігати, яку ціну мають віддати майбутні переможці шоу...
У будь-якому випадку, "Голодні ігри" - це сучасний, розважальний кінопродукт, котрий, внаслідок грамотного розрахунку на всіх рівнях, заслужено заробив у прокаті значну суму.

Великий Мел не збирається йти у забуття, та і, насправді, не хотілося би такого перебігу подій. У 2012 році він спродюсував, написав у співавторстві та зіграв головну роль у чудовій кримінальній стрічці "Get the Gringo", котра чомусь вийшла у прокат з безглуздою назвою "Веселі канікули". У ній Гібсон продемонстрував не лише прекрасну акторську форму, а також і свою прихильність до естетики бойовиків родом з минулого століття.
Режисером фільму став Адріан Грюнберг, скоріш за все, виключно, технічним. Гострий та дотепний сюжет, оранжево-жовтий візуальний стиль, що надає картині додатковий колорит випаленої сонцем Мексики, декілька ледь помітних посилань та неабияка кількість екшену. Загалом, схоже на умовну, ностальгічну листівку з молодості самого актора, коли кіногерої-чоловіки були переважно крутими особистостями зі зброєю у руках, сигаретою у кутку рота та зі злегка шаленими очима. Також, можна відзначити почуття гумору та винахідливість сценаристів.
Отже, у кінстрічці "Get the Gringo" глядач отримує абсолютно гідний до перегляду, стильний продукт, котрий не розчарує ні шанувальників творчості "божевільного" Мелу, ні тих, хто ностальгує по минулому формату доброгного гостросюжетного кіно.

Задовго до виходу на великі екрани, "Голодні ігри" викликали багато галасу у пресі, переважно американській. Екранізацію порівнювали з іншими, на їх думку, культовим проектами, відзначали схожість та різницю. Це зрозуміло, майже завжди, напередодні виходу потенційно дуже популярного фільму, таке трапляється. Однак, насправді,сюжет стрічки заснований на однойменному бестселері Сюзанни Коллінз, що розповідає про падіння, ослабленої різними чинниками Америки, та, натомість, утворенню держави Панем, поділеної на класи та відповідні райони. Голодні ігри - жорстокі щорічні шоу-конкурси, що проводяться для мешканців столиці, для котрих кожен регіон має надати двох учасників для подальшої смертельної розваги. Переможець отримує багатство та розкішне життя. Другого місця немає ...
Багато хто з глядачів визнав історію захоплюючою, діалоги добре націленими та прописаними, представлених персонажів розкритими достатньо для того, щоб їм співпереживали. Режисером картини виступив Гері Росс. З акторського складу можна виділити Дженніфер Лоуренс, котра втілила головну героїню Катніс, Джоша Гатчерсона, Вуді Гаррельсона, Дональда Сазерленда, Стенлі Туччі, Елізабет Бенкс та інших.
На той час, стрічка мала деякі оригінальні та цікаві сюжетні знахідки.
І нарешті, трохи статистики. "Голодні ігри" мали вражаючий успіх у прокаті, перебільшивши вкладені у проект кошти майже у дев'ять разів, що передбачувано дало зелене світло на продовження, як тоді вважалося, багатообіцяючої франшизи.

Джон Картер - герой "Марсіанських хронік" Едгара Берроуза, письменника-фантаста, творами котрого багато хто, з дорослого нині покоління, зачитувався у дитинстві.
Якщо докладніше, сам однойменний з персонажем фільм - це екранізація роману згаданої серії, а саме "Принцеси Марсу". Картина, стараннями режисера Ендрю Стентона, зберігла оригінальний стиль, що був заданий літературним першоджерелом. Має приємну оповідь, під час якої, не знаю хто як, я справді відпочивав, мало замислюючись про окремі епізоди, подальший розвиток сюжету, перебіг фіналу та інше, просто сприймаючи все цілісно. А, якщо додати добрий пригодницький зміст, гідні, на той час, спецефекти та цікаве загальне викладення, то отримаємо стрічку, котру можна та потрібно рекомендувати до перегляду.
Так, у картині простежується, деяка, шаблонність дій персонажів, але така, що не псує враження. Серед залучених виконавців можна побачити Тейлора Кітча, Марка Стронга, Віллема Дефо, Браяна Кренстона та Домініка Веста. Перший, разом з не такою відомою, Лінн Коллінз продемонстрували гарну роботу, втіливши головних героїв у харизматичному дуеті марсіянки та землянина.
Здається, "Джон Картер" виявився до пари з яскравою фантазією Берроуза та зміг перенести частинку духу його творів на екрани глядачів. Що саме по собі є оцінкою. Так, звичайно, фільм не уникнув певної голлівудської шліфовки, але вона зроблена з гідністю, без втрати самого стилю фантастичного твору, до того ж, продивляєтьсяздатність Стентона до пошуку чутливих ниточок споживача кінопродукту, не дарма він став відомим завдяки вдалим анімаційним проектам.
Як висновок -приємно. Дуже шкода та прикро, що стрічка не отримала комерційного успіху, тим самим зачинивши собі шлях до продовження пригод з марсіанського циклу.

Серед американських аніматорів поширюється новий тренд - кращі з них беруться за зйомки фільмів з живими акторами. От і Ендрю Стентон вирішив зробити цей перехід, створивши фільм, у котрому досі переважають комп'ютерні істоти та механізми, але і доля людей у ньому помітна.
Треба віддати належне сміливості режисера, що наважився на екранізацію другої за визнанням, після "Тарзану", історії Едгара Райса Берроуза, а саме "Принцеси Марсу". Картина отримала назву "Джон Картер". Зрештою, дехто наполягатиме на тому, що серія книг про пригоди однойменного ветерана американської громадянської війни на Марсі, дещо, морально застаріла і сприймається досить наївно. Хоча, можливо, ефект такого сприйняття пов'язаний з віком аудиторії, на яку розраховувався цей проект. І знаючи, що основними споживачами кінопродуктів у світі, за останні 30 років, вважаються підлітки, можна було припустити, що сміливий експеримент Стентона ризикував бути невизнаним, адже більшості глядачів, котрі зачитувалися творами Берроуза, четвертий, а то і п'ятий десяток років. І все ж, режисер відмовився модернізувати стиль автора до сучасних реалій. Звідси шаблі різної форми, барвисті оперення та літаки дивовижного дизайну. Одним реченням - яскрава та вичурна "движуха". Хоча чого можна очікувати від адаптації роману одного із засновників ліричної фантастики - все це є наріжним каменем жанру.
Тож, можна з упевненістю сказати, що у Стентона вийшла, достатньо, оригінальна по духу першоджерела екранізація, котра не може не порадувати шанувальників літературного таланту письменника з минулого століття. На жаль, тим же шанувальникам, навряд чи, доведеться поринути у екранне продовження пригод, розпочатих у "Джоні Картері", бо втрутився комерційний фактор, який вирішальний у долях сучасних кінопроектів, хоча сам режисер завбачливо заклав у своєму виробі всі можливості для його продовження.

Відносини закоханих в американських мелодрамах часто є незвично легкими та занадто наївними.Пара зазвичай знайомиться в певному храмі життя, котрий не рідко буває звичайною закусочною, піцерією чи кафе, між ними відбувається сплеск хімічної реакції, каталізованої зовнішнім виглядом, і помчало потужне полум'я романтики...Далі - більше: весілля, у випадку фільму "Клятва", десь у закритому музеї, що охороняється від відвідувачів, для екстриму та щоб було що згадати. Рубікон пройдений, попереду ідилія, якби не прикрі обставини...
В цілому, сюжет картини, досить, рамковий, а хід з втратою пам'яті взагалі класичний до нудоти. З таким перебігом подій,глядач вже не десь у глибині свідомості сподівається на добре завершення, він небезпідставно знає, що так і буде.
Фільм, заснований, як стверджують автори, на реальних подіях. Історію витягнув на екрани режисер Майкл Саксі. Попри згадану передбачуваність, стрічка вирізняється від подібних більш глибокою романтикою та менш натягнутою зворушливістю, її можна дивитися без, так званої, кислої міни. Діалоги не зовсім примітивні, у деяких сценах навіть крепкі, за що плюс сценаристам і, звичайно, акторам.
Головних персонажів втілилиЧеннінг Татум та Рейчел МакАдамс. Крім них на екрані з'являються Сем Нілл, Джессіка Ленг та інші, менш відомі постаті.
Отже, фільм "Клятва" є не гіршим представником жанру мелодрами або романтичної комедії або тієї ж драми, хто чого більше у ньому побачить. Як показав успішний прокат, людям завжди будуть подобатися напівшаблонні, зворушливі картини, а якщо додати анотацію про причетність до реальних подій та здобрити відомими виконавцями, то рентабельність майже гарантована.

Едгар Райс Берроуз - один з найпопулярніших письменників пригодницької фантастики ХХ століття, котрий, свого часу, мав величезний вплив на згаданий літературний жанр. Навіть Джордж Лукас не заперечував впливу марсіанського циклу Берроуза на створення своєї культової космічної саги. Спроби екранізацій почалися давно, але рівень технологій не дозволяв вдихнути життя у проекти. І ось, через століття, з дня публікації "Принцеси Марсу", на екрани вийшла перша достойна робота.
Джон Картер - ветеран громадянської війни, котрий втратив сім'ю, намагається знайти золото і почати нове життя. За збігом обставин, він натрапляє на таємничу печеру, що, як виявилося, слугує порталом до далекого Барсуму ( Марс по-людському). З наступного моменту, починаються захопливі пригоди, повні ризику та нових відчуттів, Картера на чужій планеті у не найпростіші для неї часи.
Майданом для екранізації виступила студія Діснея, а реалізовував її режисер Ендрю Стентон, котрий вже мав за плечима два "Оскари" за анімаційні фільми та добре знався на комп'ютерній графіці. Візуально стрічка просто не може не сподобатися, це один з її найсильніших боків. Від неймовірних пейзажів сонячної пустелі з химерними скелями, гігантських каньйонів, веж марсіанських міст, місцевих націй, битв та детально змальованих персонажів, іноді, просто забирає подих. Розмах проекту відчувається у багатьох сценах. Ультрашвидкісний марсіанський собачка просто не міг не викликати захвату кожною своєю появою. Сюжет розвивається, досить, повільно, даючи глядачеві можливість насолодитися марсіанськими пейзажами та місцевою культурою. З другої половини розвиток подій значно прискорюється, а кінець має достатньо цікавий та несподіваний кульбіт.
Лише діалоги, у деяких епізодах, здаються трохи банальними та навіть, десь, зайвими. Також, на мій погляд, було приділено недостатньо часу загадковій та могутній расі Матай Шангу.
Картина може похизуватися неслабким акторським складом, серед виконавців Тейлор Кітч, Марк Стронг, Віллем Дефо, Браян Кренстон та інші, менш відомі обличчя.
Отже, "Джон Картер" - помірно моралізуючий, лірично-фантастичний, розважально-видовищний блокбастер, яскравий та трохи наївний. Казка, що була написана століття тому та знайшла відображення на екранах у 2012 році. На превеликий жаль, стрічка з невідомих причин була недооцінена глядачами, що позначилося на прокатних прибутках, вірніше їх відсутності. Маючи дуже значний бюджет у 250 млн.$, ледь змогла покрити витрати, що, звісно, прикро.

Фільм з назвою "Проповідник з кулеметом" початково претендує на залихвацкий екшен з елементами драми та душевним зрізом.Насправді все, більш-менш, відповідає сподіванням - є безумовна драма, активні дії другорядного плану та історія людини, що стала на шлях виправлення, котрий ненавмисно припускає жорстокість.
Згідно з сюжетом, герой Джерарда Батлера "поганий хлопець", щойно вийшовший з в'язниці, злодій та кримінальник. Що може стати поштовхом до зміни такої людини.? Скептики назвуть кулю. Але оповідь припускає інший варіант. Дружина недолугого Сема, котру виконала Мішель Монаган, у минулому теж, далеко, не кращих якостей, залучає чоловіка до тієї самої, дивної американської церкви, де танцюють, співають та багато беззмістовно говорять. І перейнявшись релігійним духом головний геройбереться за розум, починаючи мирно-побутове життя. Та, відчуваючи, що цього замало для спокути минулих гріхів, він баче своє призначення у допомозі іншим, вирушає до Африки та починає цим займатися у притулку для місцевих дітей. Аж допоки не стикається з лідером "повстанців-революціонерів", по суті, звичайним бандитом...
Звісно, крім чіткої лінії сюжет має певні дивності, котрі глядач спробує визначити на свій розсуд.
Режисер Марк Форстер поекспериментував у своїй роботі з релігійною темою "через призму", створивши, в цілому, непоганукартину, але трохи оперджену, що грає на щирості почуттів та глибоких думках, при цьому не залишаючи повноти враження та однозначного співпереживання.
Отже, стрічка "Проповідник з кулеметом" має безумовне право на увагу зі складанням своєї особистої думки, бо жанрові шаблони у ній трохи модифіковані.

Можна сказати, що "Артист", досить, унікальне явище для сучасності - це не просто фільм, а своєрідний символ епохи мовчазного кіно, котрому загадково вдалося народитися у ХХІ столітті.
Головного героя - Джорджа Валентайна по праву називають справжньою зіркою - шанувальники вишикуються за автографами, а зали вибухають довгими оплесками після перегляду фільмів за його участю. Пеппі Міллер - молода дівчина, котра мріє стати актрисою, і за збігом обставин, така можливість відкривається для неї. Проходить час, популярність Валентина поступово зменшується, німий фільм замінюється звуком, і продюсери більше не запрошують актора, розуміючи, що він асоціюється з минулою епохою. Натомість, Пеппі, зі своєю легковажною чарівністю, стає свіжим обличчям кінематографу...
"Артист"отримав три "Золоті глобуси", численні нагороди критиків, Гільдії акторів та продюсерів, Британської академії та декілька "Оскарів". І, мабуть, фільм заслуговує кожну з них, що теж є доволі унікальним явищем.
У стрічці все гарно та стильно, від сценарію до гри, насамперед Жана Дюжардена та Береніс Бежо, котрі, як згадувалося вище, виконали основні ролі. По великому рахунку, притаманна тій кіно-епосі, міміка у кожного актора на найвищому рівні, і глядачеві просто не потрібні слова, щоб зрозуміти, що відбувається на екрані. А ще варто віддатиналежне терєру, який зіграв четвероногого друга Валентайна.
Картина дуже виразно передає епоху - костюми, типажі, музика, якийсь особливий шарм тих часів."Артист" зумів воскресити все вищезгадане, але не з попелу, а з пилу забуття.
Звісно, чорно-біле кіно може відштовхнути багатьох, але далеко не всі кольорові фільми мають таку чудову атмосферу. Тут і драма, і мелодрама, і комедія, що викликає щиру посмішку. Стрічказалишає теплі почуття від зворушливих епізодів та добру ностальгію, тож глядачі, що зважаться на перегляд не будуть розчаровані.

Те, що не могло прийти у голову, навіть в алкогольному мареві найзавзятішого байкера, було втілено у екранізації коміксу "Marvel" про Примарного гонщика. Палаючий скелет на мотоциклі, зовсім не збентежений своїм зовнішнім виглядом і станом, переслідує сили зла, відновлюючи попрану справедливість та повертаючи темні душі у пекло.
Перша частина "Примарного гонщика" 2007 року, де Кейдж доволі успішно представив жахливого персонажа, не була провальною у прокаті, маючи вдвічі вищий бюджет. Зробивши висновки, інвестори та безпосередні творці вирішили зменшити витрати, при цьому намагаючись не втратити у видовищності. Частково це їм вдалося, фільм не виглядає дешево, правда трохи поступається масштабністю.
Щодо сюжету, то в цілому він не став кращим, ті самістереотипи, передбачуваність та відсутність родзинок. З іншого боку, дивуватися нічому, це все ж таки сиквел.У той час, стрічка має досить цікавий підбір акторів. По-перше, сам Кейдж, незалежно від того, хто що каже, рівня, заданого у першому "Гонщику" він не опустив. Так, далеко не всі його ролі успішні, але акторський талант ще не розгублений. По-друге, Віоланте Плачідо - дочка самої зірки екранів минулого - Мікеле Плачідо, виглядала впевнено у довіреному їй образі Надії, очевидно циганки. Ідріс Ельба, здебільшо, вразив виразними очима свого персонажу, як Крістофер Ламберт загадковими написами на обличчі свого. Нарешті, Кіаран Хайндс, в принципі, непогано зіграв моторошного представника темних сил.
У продовженні можна помітити, що пекельний головний герой незначно відрізняється від себе першого, а також перетворюється на гонщика вже і протягом дня, а ще, його ідилія з хлопчик чимось нагадує другого "Термінатора". Ну і звісно, все у кіно так само умовно, як у казці, попри зовсім не дитячу тему, скажімо так. Атой момент, коли в анімаційному відступі, що показує людей, котрі ніби уклали угоду з Дияволом мелькає разом зі Сталіним Богдан Хмельницький, залишається, як то кажуть, без коментарів...
Отже, від другого "Гонщика" не варто очікувати чогось неймовірно інноваційного, але, як розважальний проект, він цілком відбувся. Невеликий крочок назад з причини низчого бюджету, але стала цікавість глядача, що відобразилася у прокатному відношенні, залишилася.

Свого часу, про те, що з'явилося продовження (насправді, серія йде у зворотному хронологічному порядку, тобто це, так би мовити, приквел приквелу) науково-фантастичного хоррора "Монстро", що має оригінальну назву "Кловерфілд" та вийшов на екрани у 2008 році, стало відомо лише з появою трейлера "Кловерфілд, 10" за кілька місяців до його безпосередньоїпрем'єри. Картина, як власне і перша, теж була продюсована Дж. Дж. Абрамсом.
Перше повнометражне дітище режисера Дена Трактенберга, як зазначалося вище, є екватором серії зв'язаних змістом картин.
Отже, головна героїня Мішель, травмована після аварії, приходить до тями у підземному бункері, співмешканці по котрому запевняють, що поверхня буде доступна до виходу на неї лише через декілька років. Але провести цей час під замком та у компанії з господарем укриття Говардом, що створює враження не самої адекватної та безпечної людини, вона аж ніяк не має наміру. Тому залишається, керуючись інстинктом виживання, що загострює всі почуття та штовхає на відчайдушні вчинки, дізнатися, що ж відбувається насправді...
Одну з головних ролей у цій камерній історії зігралаМері Елізабет Вінстед, котра до цього не втілювала першопланових персонажок.Компанію їй в ізоляції склалиДжон Галлахер мол. та метр Джон Гудмен, котрий видав невластивий для себе образ. Щодо сюжету, то основну частину часу "Кловерфілду, 10" вдається тримати напругу разом з інтригою. Під кінець трапляються деякі незначні безглуздості, що не дуже впливають на сприйняття історії в цілому.
Отже, Абрамс з Трактенбергом створили вельми нетривіальний фантастичний трилер, змусивши зацікавитися початою у 2008 трилогією, а, якщо справи підуть так же успішно у прокаті, то можливо на ній не буде поставлено рамкову крапку.

Долго я не мог решиться посмотреть этот фильм. Скорее всего не потзывам о нем конкретно. Скорее всего начитался и наслушался разных мнений о самом Тимоти Шаламе.
Я достаточно взрослый чтобы понимать факт - грамотности теперь у людей нету практически ни у кого. Воспитания тоже в общем то почти ни у кого. Говорить о душе.... Сложно.
Это все было в старые добрые времена.
Вопреки всем мнениям я увидел то, что, судя по отзывам, никто совсем не увидел.
Я увидел мальчишку. Которому было уготовано стать королем.
Который был с большой душой, открыт ко всем и всему.
Я увидел сомнения и увидел страх перед будущим и своим и своей страны.
Я увидел козни вокруг.
Оказывается Шаламе, чего уж там, великий мастер актерского мастерства.
Настолько все было прожито... У меня есть с чем сравнить. У меня сын подрастал когда, то все внутренние страхи, борьба в этом мире за свое мнение и свое место - все похоже и в те времена и сейчас.
Сейчас сложности в культуре и душе, в те времена было более жестоко. Даже ведь пистолета еще не было.
Быть руководителем весьма сложно.
И здесь были даны советы, которыми можно и нужно пользоваться и сегодня.
Сложно не только страной руководить. Сложно бывает собой руководить, чтобы сделать дело и не опростоволоситься.
И если вдуматься что тогда молодой мальчик становясь руководителем страны - королем - сомневался и старался понять.... То руководители стран сегодня не совсем адекватны в своих стараниях и направлении развития. Во многих странах.
Так что такой фильм весьма своевременно вышел. Только вот судя по отзывам людям совсем все равно чего он там думает....И почему так же надо думать и сегодня. Это огорчает.
Тут важны не точность исторических событий - даже самые умные историки не смогут сейчас все это восстановить. Тут важно что впоследствии все таки этот король стал великим! И он не зря стал королем! Это самое главное историческое событие.
На таких фильмах учиться надо - как стать руководителем себя и своего дела. Имеется в виду не обязательно быть владельцем или директором. Достаточно делать свое дело красиво, со знанием, виртуозно-артистически. Это может быть и бухгалтер и повар и парикмахер.
И надо отдать должное фильму - создатели великолепны.
Актерский состав на высшем уровне. Мне тепрь нестерпимо хочется посмотреть другие работы Шаламе. Он весьма разносторонний артист.
Абсолютно всем рекомендую смотреть данный фильм.
Ивсматриваться в глаза, пытаться увидеть душу, мысли, увидеть как создается человек.
Приятного вам просмотра!!!